Лабрюйєр писав колись: «Жахливе нещастя не мати можливості залишитись наодинці зі собою». Саме це я відчувала, коли плакала в тій комірчині. Хотілось втекти звідти на мільйони кілометрів, обійняти кота і з чашкою ароматної кави сидіти в м’якому кріслі під пледом, читаючи Лук’яненка. Я хотіла просто присвятити хоча би добу тільки собі, а не виправленню усіх оцих гріхів, пошуку повернення на землю… Я втрачала надію на те, що мені взагалі колись пощастить ще побачити своїх рідних. Натомість до своєрідних звичаїв потойбіччя я почала звикати, хоч мене і здивувала поява цього Макса, про якого я ні сном ні духом, і який до того ж знав мене ще живою.
Цікаво, що то за курси такі, що допомагають людям ставати щасливішими? Звучить так, наче мене чекає доля своєрідного психотерапевта. Якщо це справді так, то яких же людей мені робити щасливішими? Вертатимемось на землю чи як? Якщо так, то, очевидно, я виглядатиму зовсім не так, як зараз, і навіть якщо побачу своїх батьків, то вони мене не впізнають.
Ми стоїмо перед порівняно невисокими білими дверима без жодних табличок або хоча би елементів оздоблення. Ольга помахала мені рукою і мовила:
- А тепер залишаю тебе на Макса. Тепер за тебе спокійна і тому без докорів сумління можу піти до Брона. Опісля можете прийти до Брона. Максе, ти ж знаєш дорогу, так?
- Знаю, звісно. Не переживай, у нас все буде гаразд!
- Тоді до зустрічі! Бережіть себе! – мовила Ольга і зникла.
За дверима була невелика зала. В центрі стояв великий круглий стіл, а кругом нього – зручні стільці з м’якою червоною оббивкою. Кілька осіб уже сиділи за столом, по двоє. Мабуть, десь недавно познайомились зі своїми наставниками, як і я з Максом. Цікаво, звідки він знає мене? З цим Максом взагалі нічого незрозуміло, надто вже він дивний і схожий чимось на мене. Думала, коли ми сядемо, Макс мені розповість про те, хто він і де ми познайомились, але мій новий наставник мовчав, як риба, тільки усміхався.
Потроху до зали парами заходили люди (чи не люди?). Один (чи одна) з них, як я розумію, – янгол-наставник, а інший (чи інша) – душа людини, яка має стати, як і я, янголом-життєрадісником. Що я зауважила, так це те, що обов’язково в парі були особи двох статей, не було такого, щоб зайшли дві дівчини чи два хлопці. Коли всі місця були зайняті, до зали увійшла жінка в білосніжній довгій сукні. Певно, це наша куратора, керівник, чи як там.
- Добрий день! Я Мері і ваш керівник-викладач. Рада бачити вас тут! Вам, напевно, цікаво, що ви тут робити і що на вас чекає. Так от, теоретичного заняття у вас не буде, зразу приступаємо до практики. Єдине що вам скажу, так це такі два факти: по-перше, вам потрібно переконати людину, що їй потрібно жити, що вона щаслива і так далі; по-друге, ви потрапляєте до цієї особи у сон і саме там ви їй допомагаєте. Будьте обережними! До зустрічі!
Як тільки вона це сказала, під столом з’явилась прірва – ми падали! Усі ці незнайомі обличчя перетворились у кольорові плями, а потім я їх і взагалі не бачили. Поряд був тільки Макс – ну це, певно, і так само собою зрозуміло.
Ми були на зеленій галявині красивого весняного лісу. Було чути спів пташок, звуки різних комах, а в повітрі відчувався солодкавий запах квітів. З-за кущів ми почули підозрілий шелест…
......................................................................................................................................
Браян стояв і розгнівано дивився на мене. Невже я зробив щось погане? Це тому, що я відчинив ті двері?
- Так, Вольфі, це САМЕ ТОМУ, що ти відчинив двері! – зі злістю сказав мій янгол. Я не на жарти перелякався. Що ж я такого накоїв, що він ОТАК на мене дивиться?
- Що трапилося? – запитав я перелякано.
- Трапилося… ТИ відкрив двері нечисті, вона, оця от нечисть, втрапила в чистилище, поранила Брона і мало що бракувало до того, аби вона скалічила Ірину. Там же по-людськи написано було, що тобі туди НЕ МОЖНА. Чи ти не розумієш?
- Та розумію, але… – почуте вжахнуло мене. Що саме там трапилось? Через мене! Як світ отакого от телепня, як я носить?.. Добре, що хоч вже не носить, хоча… З мене толку як не було при житті, так і тут нема. Певне, і не буде. Що ж мені робити?
- Але що? Як би в Росії сказали, «безполєзний». Пішли до Ісуса Боговича, треба якось виправляти твоє становисько. Бо нема на то ради.
До кабінету ми йшли довго і мовчки. Я думав, як виправдовуватись за свій мерзенний вчинок. І ніякого щастя – побачив дружину, а вона мене ненавидить. Побачив Браяна – а він з Констанц солідарний. Певне, Ісус Богович відправить мене на довічне Пекло. Ото заживу!...
З такими журливими думками і дійшли до кабінету. Було страшно заходити, але Браян впевнено постукав і штовхнув двері…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460008
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.11.2013
автор: Оксана Сова