Пустота означає нічого,
Ані болю, ні смутку, ні сліз.
І без посмішки, сміху живого,
Того сміху, що щастя б приніс.
Там пустеля, там бездна, а де «там»?
Того «там», його теж тут немає,
Мов у небі самотня лелека,
Моє серце крізь простір блукає.
Що шукає? Немає ж нічого…
Скрізь пустинно, ні світла, ні тьми…
«Та куди ж ти злітаєш? До кого?
У без людстві залишили ми.
Зачекай, он, здається, людина!
Підійди! Не соромся, скажи!
Не важливо – дорослий, дитина,
Зрозуміє. Давай, підійди!»
Приглядаюсь – немає нічого…
Лиш сама пустота в пустоті.
От і серце звикає до того,
Що калатає у самоті.
В незбагненному просторі тиші,
Там, де вітер бурхливих подій
Без думок мертві тіні колише,
Що не мають ні згадок, ні мрій.
Так і кануть, як сонце заходить,
Не залишиться навіть сліда.
Тільки вічна, як марево, бродить
Бездушевна людська пустота.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460789
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 15.11.2013
автор: Анастасія Натхненна