Скільки раз ми латали стосунки і ме́жі,
що між нами проходили „до“ і „опі́сля“?
Та, сьогодні, щось знову незвично бенте́жить
і в душі захлинається зроджена пі́сня.
Затупились від цього вже леза ножів,
бо доволі ми різали навпіл епохи,
що назустріч летіли, а стрімкі віражі
нас кидали обабіч у чортополохи.
І сьогодні ми знову, немов на кана́ті,
цей місточок хиткий нас розгойдує виссю,
ніби маятник, стрілку штовха цифербла́тну,
ніби вітер-шугайстер викохує тиси,
і так хоче звалити, канат розірвавши,
що поєднує наші світи невгамовні,
всі спектаклі–трагедії щиро зігравши,
ми ідемо на дно у безпаруснім чо́вні…
Поділивши навпіл наші будні та свята,
їх ліпили і клеїли, кожного разу,
коли знову за нами згорали завзято
мости і місточки, рубежі й перелази…
Ми осібно ішли до натхненного „після“,
хоч із нотного стану зникали дієзи,
що тонули разом в какофоніях міста,
наче давній Париж під хорал марсельєзи.
В нас багато так „МИ“, бо рвемося в обі́йми,
наче два намагнічених тіла коханням,
а при зміні полів, мов дві кулі з обо́йми,
вилітаємо в простір з орбіт обертання…
Загрубіли до шрамів сердечності м’язи
від таких ось стосунків між „до“ і „опі́сля“,
та, кидаючись в них, ми згораємо разом
під пасажі небес, що стікають… так пі́зно…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461724
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.11.2013
автор: Hmelyar