І рани не болять у переможців.
Але чомусь коле дещиця свідомості у скронях.
Ледве вдихаючи повітря, іду спати, відрізуючи пам’ять ножицями.
Прогонюю сотні думок, неначе нав’язливих воїнів,
Які намагалися мене сьогодні убити,
І лягаю на білу подушку головою, неначе із неї упала корона.
Сповита жаром вогню і натхненням, забарвленим в темно-червоний,
іду на Ви, пам’ять, ніч, зорі, біль, туга, щастя.
Іду на Ви, перемого! Що королі!
Кину виклик самій перемозі.
Може, тоді мій біль у скронях буде цілком заслуженим,
Буду ходити перед богинею: чужий прохожий,
який має право програти,
а не її труженик.
А поки що віддаюсь на поталу думкам,
повільно випиваю їхню отруту
ложка за ложкою,
Сьогодні я – все ще непереможний цар,
і, як відомо,
рани не болять у переможців.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462039
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.11.2013
автор: Siya