Десь за горбами гуркотіла
Підвода знову по грудках,
Душа заморена летіла
У край, що їжею пропах.
Хотілось їсти, як ніколи,
Щавель уже не помагав,
Як добре, що татусь у полі
Пшениці трохи прикопав.
В Макух учора всі померли,
Й Микола їх не так давно,
З ним ніби вчора гнізда дерли
І йшли до школи заодно…
Сюди підвода ближче гупа,
На ній, здається, щось везуть.
О, Боже, там померлих купа!
Це в них така остання путь.
Обіч звисають руки й ноги.
А он Микола,- Боже мій!
Їх так трясе ота дорога,
Що він, здається, ще живий.
А он той дядько, що в комору
Заліз, де все зерно тепер.
Він вліз під стріхою знадвору,
Зерна наївся і помер…
Підвода стала край могили,
Тепер померлим все одно.
І дядько Гнат, як тінь безсилий,
Почав скидати їх на дно.
Та ось один заворушився:
“Я, Гнате, ще живий, дивись!”,
Та Гнат на те не зупинився
І мовчки стяг його униз.
Відхекавсь, руки тер від бруду:
“Прости, Степане, - тут дійдеш,
Чого тебе трясти я буду,
Як ще приїду, вже помреш”.
За горб підвода суне знову
Туди, де знищене село,
Де все забрали, до основи,
Мов враже полчище пройшло.
Пташки навколо дзеленчали,
Листочки вилізли малі –
Мов рай, а люди умирали –
Йшло закріпачення землі.
Ось так мені розповідає
Василь Микитович про те,
Як смерть пройшла веселим краєм,
Де все було і все росте.
Він уцілів, а ті мільйони,
Та хто їх тільки рахував,
Пішли у яму всі, до скону,
Коли тут Сталін царював.
За що Вкраїна провинилась,
Навіщо з голоду журба?
За що могилами укрилась,
За що наруга і ганьба?
Знов серце біль стискає гнівно,
Той голод рід і мій косив.
Я насторожі, Україно,
Я не забув про ті часи!
5.05.93 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462432
Рубрика: Присвячення
дата надходження 25.11.2013
автор: Мірошник Володимир