Ми прогулювались осіннім парком і розмовляли на вічні теми. Я намагалась говорити тихо і повільно, час від часу озираючись. Чи ніхто не підслуховує? Чи не виглядає усе зі сторони дико, неприпустимо і абсурдно? Я побоювалась осудливих поглядів і глузливих перешіптувань. Але розмову переривати не хотілось. Розмова тривала ось уже три години і за цей час я відкрила для себе багато нових і глобальних речей. Розмова була глибока, змістовна і напрочуд позитивна, не зважаючи на прискіпливість, радикальність і пригнічений настрій моєї співрозмовниці.
Ось уже три години поспіль я розмовляла зі Смертю…
Вона навідалась до мене цієї ночі. Стала посеред кімнати і мовчки спостерігала. А я не спала. Я тихенько принишкла під ковдрою і спробувала розгледіти свою гостю. Чорний балахон. Засмучений погляд. Ледь вловима посмішка. Цієї ночі я перейнялась до неї довірою і повагою. Без усілякої на те причини. Я не розуміла суті її візиту, адже помирати ще не збиралась. Та й не схоже було, ніби вона прийшла по мою душу. І раптом я зрозуміла: їй одиноко. Просто одиноко. Поговорити ні з ким. Пожалітись. Поділитись своїми думками. Можливо, навіть просто попити кави чи переглянути художній фільм. Обов’язково якусь добру стару комедію. Де усі щасливі, веселі і живі.
Смерть виглядала глибоко нещасною. Її ненавиділи практично усі, хіба безумці чи важко хворі шукали з нею зустрічі, але Смерть таких намагалась оминати. Подібне товариство ще більше її пригнічувало.
Отже, так виходило, що Смерть, сама того не бажаючи, опинилась в жахливій ситуації. Неприпустимо жахливій. З одного боку - нестерпна самотність і ненависть тих, хто боявся її, з іншого - купка безмізких блазнів, що поклонялися їй, але від обох цих прошарків її нудило, боліла голова та піднімався тиск.
Цієї ночі я заговорила перша. Спочатку заспокоїла, мовляв, не збираюсь її проганяти, проклинати чи робити ще якісь більш безглузді і невиховані з мого боку речі. Потім в досить ввічливій формі я запевнила Смерть, що з радістю поспілкуюся з нею, скажімо, після обіду, ми могли б прогулятися парком, подихати свіжим повітрям та поділитись одне з одним найпотаємнішими думками та скорботами, але зараз, я дуже перепрошую, зараз глуха ніч, я хочу спати і розмова все одно не заладиться, тож чи не краще перенести її на післяобідній час у парк. До речі, зараз осінь і жовте листя досить колоритно опускається на посірілу бруківку. Чарівне видовище, варто поспостерігати...
Смерть ледь чутно зітхнула і погодилась на мою пропозицію. Звісно, вона була засмучена необхідністю чекати аж до обіду, про що одразу ж мені повідомила, але скидалось на те, ніби їй і самій хочеться трохи провітритись та й кілька годин здорового сну теж не завадять. Тож ми досить тепло попрощались і я одразу ж заснула…
Ми зустрілись по обіді. Вона сиділа на лавиці у самому віддаленому кутку парку і, втупившись поглядом у сіру далечінь, бездумно бовтала ногою у повітрі, час від часу чіпляючи опале листя і підкидуючи його угору. Її настрій анітрохи не покращився, тож я пришвидшила ходу, аби не втрачати дорогоцінних секунд і нарешті розпочати наш діалог…
- Чому ви навідались саме до мене?
- Я знала, що ти зрозумієш мене. Я відчула беззаперечну духовну схожість. Ти теж самотня і по тій же причині.
- По-вашому, мене теж ненавидять боягузи і прославляють безумні?
- Можливо, ти ще цього не зрозуміла, не відчула, не пізнала. Можливо, своїми судженнями я забігаю на перед і привідкриваю завісу майбутнього, але, боюсь, саме так і є.
Мені були не зовсім зрозумілі її слова. Навряд чи моє скромне існування могло когось настільки зачіпати, але я не виказала свого здивування. Я вирішила докопатися до істини і наш діалог продовжився.
- У мене до вас стільки запитань… Навіть не знаю з чого почати…
- Почни з найнесуттєвішого. З чогось геть нейтрального. Мені теж важко спочатку налаштуватись на серйозний лад.
- Коли ви народились? І де?
- Ось так одразу? Хм… що ж, спробую відповісти. У той момент, коли Енергетичний Розряд Надтонкої Матерії розмножився на мільярди енергетичних спалахів і розповсюдився по усьому Всесвіту, вдихаючи життя у безкінечну кількість Галактик і планет…, саме тоді з іншої сторони Розряду виникло темне скупчення мікроімпульсів, що мало урівноважити Силу Розряду. Це скупчення стало протидією у відповідь на дію. Воно, немов магнітом, мало притягувати енергетичні спалахи і переносити їх з підвиміру у підвимір. У земному уявленні це нагадувало б начальника, що підвищує вас по службі за особливі заслуги. Енергетичні спалахи – це душі, а скупчення мікроімпульсів - не що інше як я.
Мені перехоплювало дихання. Ноги і руки тремтіли, немов від холоду. Чути подібні речі було непросто. Смерть – як нагорода?
- Невже усі душі, яким би ганебним не було їх прожите життя, все одно переходять на вищий рівень? Невже в такому разі не має ніякого значення, як ти пройдеш свою дорогу – чи праведно, чи грішно, - все одно усіх чекає кращий світ? Чи справедливо це?
- В основу зародження Всесвіту покладена теорія Неоспірної Справедливості, тож, ясна справа, не усе так просто. Ніколи не смій сумніватись у Божественному Правосудді. Все, що відбувається у цьому світі – закономірно, справедливо і необхідно для Всесвіту. Особливо це стосується переходу душ. Отже, я спробую відповісти на твоє запитання та розвіяти твої сумніви. Кожна душа, що приходить на цей світ(візьмемо для прикладу лише планету Земля), отже, кожна душа має пройти нелегкий шлях становлення, очищення, духовного збагачення та розвитку. Перед кожним черговим поверненням на землю душа постає перед вибором. Вона обирає для себе життя. Те чи інше. Але не думай, будь ласка, що кожен хибний чи вірний крок, кожне захворювання чи постійні пошуки роботи теж передбачуються до народження. Подібні дрібниці – особисте регулювання кожного. Перед своєю черговою появою душа обирає лише найважливіші моменти. Серед них: ким вона стане, який шлях обере, яким буде її основне призначення. А потім починається гра. Душа має виконати усі поставлені перед собою задачі і тільки тоді зможе покинути нижчий світ, та перейти до вищого. А ось скільки життів знадобиться душі для досягнення поставлених цілей – тут уже проявляються індивідуальні можливості кожного. Звісно, трапляються випадки, коли душа не лише не виконує поставлених задач, а з кожним роком все більше і більше спустошується, скажімо «забруднюється» і через якихось кілька життів зовсім зношується. Подібне трапляється, коли душа потрапляє під розряди негативних імпульсів, яких досить багато розгулює у відкритому Космосі.
- Звідки беруться ці імпульси?
- На кожну дію існує протидія. Про це я уже згадувала. Це фізичний процес, необхідний для рівноваги. Негативні імпульси – наслідок прориву матерії.
- Отже, виходить, якщо перевести на людську мову, то вони – ці імпульси – ваші родичі?
- Ми виникли одночасно. Можливо, на людській мові, так воно і є.
- Що ж далі відбувається з брудними душами?
- Як і все брудне, їх відправляють на очищення.
- Тобто, скидають усі плюси і мінуси?
- Саме так. А далі – гра спочатку. Знову визначаються цілі. Знову набираються бали.
- Чи усі ми рівні з самого початку? Чому деякі потрапляють під імпульси, а деякі проходять усі стадії без перешкод?
- Ніхто без перешкод нічого не проходить. І поняття рівності – для невдах . Усі душі без винятку – мікрокосмоси, макети Всесвіту. І кожен – володар свого Всесвіту. Деяким не вистачає ні сил, ні бажання. Такі душі ослаблені байдужістю до самих себе. Саме вони стають мішенями для негативних імпульсів. Отже, як ти сама бачиш – усе залежить від тебе. Звісно, дуже зручно нарікати на світ, на Бога, на обставини, ховаючи за усім цим свою елементарну ледачість. І той, хто живе за подібними законами – приречений сотні разів ходити по колу, і навіть очищення іноді не приносить ніяких результатів.
- Чи є інші світи, цивілізації, раси?
- Не розчаровуй мене. Звісно,є! Їх безкінечна кількість. І в кожному такі ж питання і подібні проблеми.
- Отже, у них теж є Смерть?
- Я є скрізь. Інакше б Всесвіт був статичним. Ніщо б не рухалось, не змінювалось, не розвивалось.
- Чи можливо подолати Смерть?
Тут моя співрозмовниця притихла. Я відчула, як голосно закалатало її серце. Я образила її. Мені стало соромно. Соромно за своє запитання. Певно, Смерть вирішила, що я просто заговорювала їй зуби, аби дізнатись найбільшу з таємниць буття. Адже, це було єдине, над чим людство не могло знайти управи.
Ми мовчки брели по осінньому парку. Листя під ногами мелодично шурхотіло. Смерть куталась у свій балахон, опустивши голову і втупивши погляд у брудну землю. Ми, певно, ще б довго мовчали, та я наважилась заговорити першою.
- Пробачте
Смерть зупинилась, підняла свій погляд на мене і я побачила сльози в її очах.
- Нічого страшного. Я звикла!
- Ви не правильно мене зрозуміли!
- Звісно, я не правильно тебе зрозуміла!
- Мені просто цікаво, чи є межа? Чи процес вдосконалення вічний? Чи є вимір, де збираються досконалі душі?
- Ви називаєте це місце Раєм. Але потрапити туди надзвичайно важко. А землянам взагалі неможливо. Адже життя на вашій планеті – це лише одна зі стадій. Є ще сотні, тисячі вищих світів, які ви мусите пройти і прожити.
- У чому головна суть Раю?
- Досконалі душі позбавляються від оболонки.
- Тіла?
- Тіла. Їх ніщо не стримує, ніщо не сковує їх свободу. Вони вільні і в цьому - найвище Щастя. Переходячи з планети на планету, з цивілізації у цивілізацію, душа поступово проходить процес звільнення від тіла. Тіло щоразу видозмінюється, зменшується, спрощується, і поступово взагалі зникає.
- Це пояснює дивний вигляд інопланетних істот, що я бачила на різних зображеннях?
- Звісно, схожість дуже віддалена, але доля істини є і в цих малюнках. Розвинені цивілізації втрачають потребу розмовляти, тому що спілкуються за допомогою телепатії. Отже, потреба в деяких органах відпадає. Подібне спілкування доступне лише тим, в кого повністю очищені думки, чи, принаймні, він уміє їх контролювати. А тепер уяви хоч на мить, що було б, якби усі люди могли читати думки одне одного?
- Війна!
- І це не найстрашніше. Сварки, скандали, убивства, хаос, морок. Ці душі, що і так знаходяться на початковій стадії розвитку, замість вдосконалення, постійно потрапляли б на чистку.
- Слухаючи вас, я розумію, на якій низькій сходинці розвитку ми стоїмо, не зважаючи на усі ці комп’ютерні винаходи та новітні технології.
Моя співрозмовниця раптом розсміялась. Мені було приємно, що настрій її нарешті покращився, хоч я і не розуміла причини цієї веселості.
- Пробач! Пробач, правда! Просто я не можу стриматись, коли чую подібні речі! Невже ви справді думаєте, ніби усі ці комп’ютерні технології - ознака розвитку цивілізації? Наївні! Це ознака її занепаду!
- Але як так? А як же усі ці нано технології, за допомогою яких проводяться надскладні операції? А як же усі ці космічні ракети та супутники, за допомогою яких ми виходимо у космос та вивчаємо свою Галактику? Невже усе це – не свідчення прогресу?
- Та якби ж усі ваші винаходи були націлені саме на знання! Але ж більшість усього цього мотлоху задля полегшення і комфортності існування! Замість того, щоб думати, як вибратись із в’язниці, ви її намагаєтесь прикрасити і зробити зручною на строк відсидки. Замість того, щоб розвиватись, духовно збагачуватись та самовдосконалюватись, ви вигадуєте надреальні супер – ігри та мега-телефони. Ви створюєте нову кібер-реальність, адже настільки запаскудили свою, що вже не можете на неї дивитись. З такими темпами або ця планета само знищиться від переповнення примітивними душами і вас усіх розселять по іншим, подібним за розвитком галактикам, або доведеться стирати весь цей ваш «науковий прогрес» і починати все спочатку.
- В які глибини ми забрались, навіть не віриться! А починалось усе з досить світської бесіди.
- Нічого! Я люблю поговорити на подібні теми. Відчуваю свою значущість в такі моменти.
- І часто ви ведете подібні діалоги? Чи багато людей знають усе, що сьогодні почула від вас я?
- Небагато. Іноді, у моменти слабкості, я виливаю душу котромусь божевільному чи смертельно хворому. Їх це заспокоює, та й мені легше стає. Та в основному я не жаліюсь. Серед інших Галактик, не таких примітивних, як ваша, я маю багато хороших друзів. Ми часто збираємось разом десь на природі, п’ємо трав’яний чай та ведемо філософські розмови.
- Тож ви не така одинока, як мені здалося на перший погляд?
- На цій планеті в мене немає прихистку. Тому я завітала до тебе.
- Чому саме до мене?
- Бо я знаю, що усю цю розмову ти напишеш у вигляді художнього оповідання і рано чи пізно комусь продемонструєш. Можливо, таким чином, у мене з’явиться шанс достукатись хоч до когось.
- Поменшає роботи?
- Насправді, я дуже не люблю переносити душі на чистку. Мені клімат не підходить. Спекотно і волого.
- Люди називають це Пеклом?
- Так. Дехто здогадується про істину, але в настільки викривленій, практично збоченій формі, що вловити її дуже важко.
Ми знову притихли. Я переварювала отриману інформацію. Моя супутниця розмірковувала над чимось своїм і подумки була явно десь дуже далеко. На вулиці уже вечоріло. Здіймався холодний, не по-осінньому пронизливий вітер…
08.11.2012р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462873
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.11.2013
автор: Koricсa