Скажу, що не чую…
Тебе захищу від себе.
Дивитимусь в очі, щоб ти повірив.
Якої ще правди тобі треба?
Щоб ти потім яму собі вирив?
А може й мені…
Жаль трохи того поганого миру,
Хоч, жертви і там ті самі…
А з нами, що далі буде із нами?
Одне скажу - серед нас
один пацифіст як мінімум.
Отже мабуть не на цей раз.
Не цими життями,
не цими муками,
і смертями, мабуть, не цими.
Скажу, що не чую.
Скажу, що не бачу.
Комусь хоча б буде захист.
Хоч, може, й гарна була б війна…
Та краще я до того винних страчу -
Я ж знаю, де і чия вина.
Одна гільйотина ні в чому не винна,
думає, до чого усі ці драми,
коли будете там усі?..
Я змовчу, що я давно вже там.
Фарби й самі загуснуть
й палітра розкришиться у руці.
Бачиш, які малюнки?
Баталіст із мене ніякий…
Та й портретист теж.
Малюю себе – виходить собака.
Сидить і виє на полотні,
аж Бог не спить і сусіди.
Усім усе чути.
Закінчилась фарба
мені-картинці на дрібку отрути.
Щастю немає меж!
Хоч вівці цілі - вовки голодні.
І я - глуха, сліпа і дурна.
Хоч, може, і гарна була б війна…
07.12.13
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464791
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 08.12.2013
автор: Di Agonal