Приймає осінь естафету в літа.
Йду по врожай на визрілі грядки.
Квасолі жовта виткалась намітка
і налилися соком буряки.
На тихих стернях розляглося сонце,
і до весни притихла сіножать.
Посеред грядки зупиняюсь - що це?
Веселі квіти зграйкою стоять.
Оглянувсь. Ущипнув себе. Та марно,
Не зникли. Усміхаються. Стоять.
Це ж хто його отак придумав гарно,
це ж звідки впала Божа благодать?
Я розумію - сквери, парки, клумби...
Але отут - в сусідстві картоплів?
Зненацька почуваюся Колумбом,
який колись Америку відкрив.
І тепла хвиля хлюпнула у серце,
і світ засяяв тисячами барв,
і зазвучав мотив у ритмі скерцо,
аж у танок метнулася верба.
Як забуття скінчилася хвилина,
прокинувсь наче. Здогадавсь. Прозрів.
Цю казку нам придумала дружина
поміж клопотів зранку до зорі.
У цім житті нам є чому радіти,
у прозі днів Господь нам залишив -
тобі - ростити неймовірні квіти,
мені -писати пристрасні вірші.
Та найдорожче свято - спільне літо,
що долею наречено прожить.
Цілую руки, що плекають квіти
на нашій грядці і в моїй душі!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465574
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.12.2013
автор: stawitscky