Вже досить терпіти, потупивши очі,
Чи гідність людська не вартує ні йоти?!
Нас мусять почути, хто чути не хоче –
Ми тут, і ми є – монолітна спільнота!
Ми є, ми ідемо, повіривши вкотре
У себе, в народ наш, і духом єдині,
Нарешті готові за СВОЄ боротись –
У дружній, у справжній вкраїнській родині.
Це – волі лавина, її не спинити.
Ми – теплі обійми цього Океану:
Дівчата приносять міліції квіти –
Й сльоза під забралом руйнує оману.
І хоч посіпаки гнітючої сили
Відтиснуть на кроки із місць оборони,
Ми згоди на єдність свою не просили,
Наш захист стоїть, нам відлунюють дзвони!
А ви – на «престолах» – з нудьги чи зі страху
Лялькові паради лаштуєте знову?
Облиште – народ, мов окрилена птаха,
В якої є мужність, і мудрість, і слово.
Отак Україна розправила крила,
І що там той беркут, як віри – по вінця,
Що ми – краплі в морі, що разом ми – сила,
Ми є! Ми пишаємось, ми – українці!
Ми маємо Голос – почуйте усюди.
Ми просто страшенно втомились мовчати!
Тут – щирі, розумні, розважливі люди,
Готові країну нову будувати.
Залежить від нас – куди завтра потрапим,
В долонях замерзлих плекаючи Мрію.
Маленьке дівча заховалось під прапор –
І жовто-блакить, вочевидь, його гріє…
(С), 12.12.2013 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465634
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 12.12.2013
автор: Рені