Розмова
Україно, земле благодатна,
Щедрий люд і нива повсякчас,
Я прийшов зневіру подолати,
Я – Шевченко. Я – Кобзар. Тарас.
Щоб почути, чи доносить вітер
Мої думи гонами сторіч,
Чи знаменом стали заповіти
І до волі непогасний клич?
Все ошатно, чисто і розкішно.
Цей фасад за півтора віки
Не пізнати прадідам прегрішним.
Чом війнули зболені думки?
Може тому, що в одежі слова
Криється лукавство раз по раз,
Жебрає донині рідна мова,
Без якої нації нема.
Що не стала мати перед світом
У званні величнім і святім,
Що метуть чужі задвірки діти,
Полишивши на розпуку дім.
Дух ваш погасає у покорі,
Знову іга нависа печать,
Ви ж варягів просите до двору
Та чужого прагнете плеча!
Бо своє не втримує свободи…
Побратим – в козацькому коші,
А чужинець – той сягне клейноди,
Щоби вас пошвидше задушить.
Чи немає вдатності у Бога,
Щоби, врешті, розуму навчить,
Чи така судилася дорога
Вам рабами споконвіку жить?
Я прийшов зневіру подолати…
А чию, чи вашу, чи свою?
Я вітаю новизну фасаду,
А по ваших долях сльози ллю.
Як вас із колін тепер підняти,
Ще який потрібен заповіт?
Ні молитва, ні жалі, ні клятва
Не відвернуть напастей і бід.
Лише гордість, віра і єднання
Врятувати можуть нині вас,
біль мій – щонайперший і останній
Я з тобою навіки. Тарас.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466141
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.12.2013
автор: stawitscky