Коли вічність дихає спокоєм твого сну,
а душа наливається воском...
я буду тліти наче маленька іскорка еротичного тексту.
Нехай це кляте божевілля народжує в мені нову істину.
Божеволій... Тобі нічого сказати?
Невже зовсім немає слів?
Дивний... Чому ж зовеш мене відьмою?
Коли вся планета здригнеться,
а світ завмре в потоці твоєї слави.
Я буду лише спалахом...
Знову кава з корицею,
Ця мінорна вічність твоїх слів зведе з розуму...
Ти знову окрилений терпким ароматом меду
зваблює ще зовсім юне тіло...
То чому ж зовеш мене відьмою?
Приходиш у мої сни, ледь помітними кроками
зачіпаєш струни хворої і зраненої душі.
Ніжно і так непомітно рипаєш дверима,
це наче лезо по тілу...
Ти загадково крадешся наче змій,
такий гордий і противний до болю...
І все ж я хворію тобою...
То чому ж зовеш мене відьмою?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466968
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.12.2013
автор: Gelli