Бойчуки – давній рід горян, гуцульський, але бойківського походження. Символом роду була квітуча гілка ожини. Недарма у гуцулів є приказка «Колючий, як бойчуківська ожина». Гаслом роду були слова: «Ніде, як на полонині!» Кольорами вишиванок Бойчуків були жовтий, чорний та зелений. Знаком роду Бойчуків був восьмикутний хрест, який ще інколи хибно називали «зіркою». Бойчуки переселилися на землі села Рафайлова (нинішня Бистриця) у 1096 році. До цього вони володіли землями в районі нинішнього села Вишків, що біля Торунського перевалу. Тоді – в ХІ столітті село Вишків звалося Бескидове Поле. Згідно переказів самих Бойчуків їх рід жив біля торунського перевалу з ІV століття і рід започаткував князь Бойя. Згідно мадярських джерел, зокрема в «Історії Карпатських земель» історик Янош Кронікайро (1436 – 1489) пише, що рід Бойчуків походить від племені боїв, які «суть бастарни про яких писав Птомелей і які колись землями великими володіли, Італію воювали і місто Болон’ю заснували…» Зараз ця гіпотеза відкидається істориками як вигадка. Хоча вона знайшла свого популяризатора – Войцеха Заболотського (1747 – 1809), що в нарисі «Nota est historia Sarmatae terram» писав, що «бойки походять від племені бастарнів, а гуцули від племені карпів – давніх аборигенів Карпат, що згадуються ще Птолемеєм, карпи ж походять від одного з племен кіммерійців, що переселились, гнані скіфами, і до гір Карпатських, і що були оспівані ще Геродотом та Гомером…» Звісно, ця теза не була нічим підтверджена і нині в історика може викликати тільки посмішку.
Але так чи інакше рід Бойчуків є одним найдавніших родів горян у Карпатах. Про це свідчить, зокрема, гуцульська приказка: «Є три речі найдавніші в оцьому світі: оці гори, диявол та рід Бойчуків»*.
Чому Бойчуки покинули землі біля Торуня, де вони жили (за їхніми словами) понад 700 років – незрозуміло. Як історія, так і перекази самих Бойчуків про це мовчать. Проте частина роду лишилася жити на Бескидах. І досі і в Вишкові, і в Торуні живуть родини Петруняків та Поджожуків, що є відгалуженнями роду Бойчуків. Але самі Бойчуки цього не визнають.
Переселившись у 1096 році на Ґорґани (тоді ще дуже дикі і мало освоєні людьми) вони застали у самих верхів’ях Бистриці пуску і дикі ліси. Проте вони не були першими поселенцями на місці майбутнього села Рафайлова – згідно їхніх же переказів Бойчуки застали в тій місцині три згарища хат і господарок. Що там жили за люди і що там сталося – так і лишилося загадкою. Тому деякий час селище, яке заснували Бойчуки так і називалось – Три Згарища, місцевість довкола – Ведмежа Пуща. Бойчуки першими освоїли і володіли землями на полонинах Панцир, Довга та Верхнижня. Полонина Панцир в ті часи звалась Братове Поле. Справа в тому, що Бойчуки переселились на Ґорґани під проводом свого ватажка Святослава Бойчука, що мав братів Зоряна, Світлозара та Кременя. Знайдену полонину біля гірського хребта він передав брату Зоряну – від цього і пішла назва полонини Братове Поле, а потім і гори Братківська. Полонина Верхнижня під горою Довбушанка в ті часи (і ще довго по тому) звалась Висока Ельма, а гора Довбушанка звалась Ведмежий Камінь. Це потім ця назва підзабулась, а Ведмежею стали називати гору Чорна Клива. Бойчуки перші поставили колибу на Верхнижній у 1121 році, та проклали стежку, що траверсом йшла по схилах Довбушанки від полонини до полонини і збереглася досі.
Бойчуки, звісно, не були єдиною родиною, що переселялися в тоді ще дикі місцини Карпат – у пошуках земель і пасовищ все далі в гори переселявся не один рід. Між поселенцями часто виникали гострі конфлікти і ворожнеча. Найвідоміша з них – ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків. Про причини конфлікту говорять різне. Так, є переказ, що сварка почалась у 1289 році на весіллі в Черче (що вже тоді існувало, але мало іншу назву – Чорні Смереки) – поєднувались дві давні гірські родини Зеленчуків та Ботяків. На цьому весіллі, нібито, хтось із Вівчаруків, а може і тодішній ватажок роду Іван Вівчарук сказав комусь із присутніх: «Та для тебе і кіт худоба, і Бойчуки газди!» Це було смертельною образою, яка вилилась у кровопролиття. Але це виглядає на легенду. Ворожнеча насправді почалась через полонину Верхнижня, яку обидва роди вважали своєю. Конфлікт то тлів, то згасав, то знову спалахував, але у 1327 році сталася наступна подія. Богдан Вівчарук запалав якоюсь шалено пристрастю до Марічки Бойчук. Крім того, що родини смертельно ворогували, ще й пристрасть не була взаємною. Але Богдан від всепоглинаючої пристрасті остаточно збожеволів і вкрав Марічку Бойчук. Марічка не витримавши такої сваволі і наруги перерізала собі косою горло (а коси у вівчариків були славні – робилися з особливої сталі особливим секретним гартуванням – вони довго не тупилися і були на диво міцними, за одну таку косу давали на обмін корову). І хоча після цього Богдан Вівчарук кинувся зі скелі в Чорну Бистрицю і забився на смерть, ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків набула небачених до цього в горах масштабів. Ще й підсилювалось звичаєм кровної помсти, що жив в горах не дивлячись на заборони князів.
Коли кровопролиття між родами Бойчуків та Вівчаруків перейшло всі допустимі межі, ватажки родів зустрілися, щоб нарешті покласти край нескінченному ланцюгу смертовбивств. Зустріч ватажків відбулась на вершині гори Братківська**. Було домовлено, що кінець сварці двох давніх родин покладе Божий Суд – «з кожної сторони на місце двобою на полонині Малі Рогози буде по десять коней». Малося на увазі по десять вершників. Але Вівчаруки схитрували – на кожного коня вони посадили по двоє людей. Користуючись чисельною перевагою Вівчаруки порубали всіх Бойчуків бартками. Там же поліг і тодішній ватажок роду Бойчуків Петро.
Після цього Бойчуки – ті що лишилися – покинули Рафайлову і переселились в Косів, Космач, Жєб’є, Пасічну та Битків. Тоді ж утворилися окремі гілки роду Бойчуків – Іванничуки та Пасічники. Засновниками цих гілок стали відповідно Іван Бойчук та Степан Бойчук (Пасічник). Землі біля Рафайлової вони втратили і змогли повернути їх (і то частково) лише у 1785 році. Ворожнеча між родами Бойчуків та Вівчаруків тривала ще довго до 1735 року – більше 440 років. Помирились вони тільки під час чергового повстання опришків в якому обидва роди брали активну участь.
Косівські Бойчуки володіли землями на хребті Сокільський, Космацькі Бойчуки – на горі Грегіт, а Бойчуки з Жєб’є на горі Діл Малий. Тамтешні Бойчуки дещо відрізнялися від інших гуцулів, хоч і постійно з ними родичалися. Так Бойчуки вдягали на юнака пояс, що означав перетворення дитини на повноправного чоловіка у віці 14 років, тоді як інші гуцульські роди у 15, Бойчуки носили на поясі ніж, тоді як інші гуцульські роди носили з собою тільки бартку, а носити ніж було неписаною забороною, свого роду табу. У XІV – XVIII століттях ватажок роду Бойчуків жив саме у Косові.
У гуцулів ввійшов у приказку вираз «гостинність Бойчуків». Виникнення цього вислову пов’язане з наступними подіями. У 1538 році син ватажка Бойчуків та син ватажка роду Петрашів разом з кількома людьми з роду Бойчуків пішли разом на полювання. Ночувати лишилися серед лісу біля ватри під старезною смерекою. Але тут між чоловіками виникла сварка, що переросла в сутичку. Молоді чоловіки схопились за бартки і сутичка закінчилась тим, що син ватажка Петрашів смертельно поранив сина ватажка Бойчуків. За ним кинилусь люди Бойчуків і він мусив рятуватися втечею на коні. Тікаючи горами і лісами серед ночі він збився з дороги і заблукав. Випадково він вийшов на якусь садибу і попросив захисту, сказавши що його переслідують і хочуть вбити. Господар дав втікачу захист. Але виявилось, що господарем дому був саме ватажок роду Бойчуків. З розмови він зрозумів, що гість вбив саме його сина. Але закони гірської гостинності не дозволили йому здійснити помсту – він потайки від своїх родаків вивів сина ватажка Петрашів іншим виходом дав йому свіжого коня і сказав: «Тікай і рятуйся якщо зможеш, ми будемо переслідувати тебе тільки тоді коли ти будеш на своїй землі серед своїх родаків». Петраші пам’ятали про цей вчинок Бойчуків і неодноразово віддячували їм більше ніж через 200 років, коли Бойчуки переховувались від переслідування влади за участь їх в русі опришків.
У Бойчуків посада ватажка роду не обиралася, як у більшості гуцулів та бойків, а успадковувалась від батька до сина. У XVII – XVIII брали активну участь у русі опришків і в багатьох народних повстаннях, у 1621 році ватажок роду Бойчуків Василь Бойчук брав участь в здобутті Пнівського замку і загинув при цьому. Останній ватажок роду Бойчуків Гринь Бойчук загинув у 1767 році в загоні опришків під час сутички з урядовими військами. Він не лишив нащадків і тому з того часу рід Бойчуків не має ватажка. Згідно неписаних гуцульських і бойківських законів рід, що не має ватажка ніби не існує – немає повноважного представника цього роду на радах горян. Проте, у 1996 році знайшовся спадкоємець ватажка роду Бойчуків по лінії брата Гриня Бойчука – Данила. Ним виявився Григорій Бойчук, що жив на той час в селі Кути. Велика рада роду скликана у 1997 році визнала за ним спадкове право бути ватажком роду, але це має ще остаточно затвердити Суд Ведмедя, що має відбутися у 2016 році.
На початку ХХ століття багато Бойчуків кидало свої землі і емігрували до Канади – там вони розселялися на землях провінцій Альберта та Саскачеван. Там їх нині живе чи не більше аніж у Карпатах.
Чимало Бойчуків були у 1914 – 1920 роках у лавах Січових Стрільців та УГА і полягли в боях. Багато Бойчуків у 1946 році були репресовані та вивезені на Сибір совітами, де за ними пропав і слід. Серед повстанців відомий був кулеметник Іван Бойчук, що загинув під час бою з карателями на горі Тавпширка у 1959 році.
Ніні не так багато лишилося нащадків роду Бойчуків та його гілок в Капатах, але вони живуть в селах Верховинського, Косівського та Надвірнянського районів.
Примітки:
* - в оригіналі «дiдькo». У деяких варіантах приказки «арідник».
** - там досі компас показує хибно, певно із-за тих подій…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467607
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.12.2013
автор: Артур Сіренко