Зі всіх правителів за всі тисячоліття
Ніхто не зміг забрати із собою
Грошей, коштовностей, що при життю, як сміття,
Виносилося хвилями прибою
До їхніх ніг.
Навіть мідяк, не кажучи про більше,
Жоден правитель так і не забрав
З собою в путь останню, щоб потішить
Свою жагу до дуже грішних справ –
Бо він не міг.
Перед Творцем за кожну копійчину
Украдену, чи забрану у когось,
А чи отриману за підлий удар в спину,
Відповідали всі, та їхній голос
В горлі застиг...
Не зміг ніхто сказати ані слова,
Щоб оправдатися за здерті з людей гроші,
І не важливою була там їхня мова,
Чи на Афон колись численні прощі
За їхній вік...
Все награбоване досталось їх нащадкам
Тут, на Землі, з прокльонами людськими,
Та розділилось порівну, по часткам,
І прикро так лягло на їхні спини,
Немов батіг...
За індульгенцію колись платили гроші,
А хтось і за перепуску до Раю
Позводив Храми за рахунок босих
І немічних людей, що вимирають,
Як тане сніг...
Я не суддя, щоби когось судити,
Не адвокат стяжателям грошей,
Лише поет, що хоче зрозуміти
Концепцію життя таких людей...
Та от не зміг...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469142
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.12.2013
автор: Віктор Погуляй