Відмерехтіло як мана
все, що дитинство обіцяло.
Урвалась юність, мов струна,
і старість ллє за шкіру сало,
і залишається так мало
на течії юдолі дна.
Дощі – на радість та біду,
на щастя – бурі та тумани.
А я до себе все ще йду.
Мені ще зупинятись рано.
А вже коли покличе небо,
чи вдарить блискавка, чи грім,
нічого іншого не треба,
аби не заважати всім.
Жив баламутом, чи монахом
чи натомивсь від добрих справ,
чи став так званим олігархом,
а от людиною не став –
не толочи чужої гречки.
Не запрягав – не поганяй.
Хотів відсидітись скраєчку,
то і на лаври не чекай.
Все переводиться нінащо.
Негідне викреслять з рядків,
і не прославиться пропаще
в байкарській хроніці співців.
А як доплив до середини,
то будь хоч тим благословен,
що зміг на поприщі людини
не впасти, граючись з вогнем.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469792
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.01.2014
автор: I.Teрен