Меліса

Я  люблю  її.  По-своєму,  але  люблю.  І  я  не  грішний  перед  нею.  Вона  ж  мене  любить  рівно  так  само,  як  і  я  її.  Це  не  кохання.  Кохання-  це  коли  між  вами  пристрасть,  коли  ви  навіть  у  літньому  віці  разом,  мов  юні  і  сильні.  Я  колись  кохав....
Наша  любов  з  нею  грунтується  на  повазі  і  сильному  фундаменті  вдячності.  Вона  це  знає,  як  і  знаю  я.  Тому  не  засуджуйте  мене.  Я  щирий  перед  нею.  Мені  вже  далеко  за  40,  їй  ж  у  цьому  році  буде  лише  30.  А  її  полюбив  за  ту  ніжність  з  якою  вона  все  для  мене  робила.  Я  вдячний  їй,  бо  знаю,  що  вона  не  залишить  мене  і  догляне  на  старості.  Вона  ж  з  неблагополучної  сім*ї,  ніколи  не  знала,  що  ж  таке  хороше  ставлення  до  жінки.  Перший  шлюб  був  невдалим  для  неї  і  наповнив  життя  розчаруванням.  А  потім  з*явився  я  і  подарував  їй  те,  чого  не  вистачало-  спокій  та  турботу.  Ні,  хтось  скаже  що  це  взаємновигідний  симбіоз.  Лише  в  якійсь  мірі.  Та  те  відчуття  ніжності,  що  є  між  нами  і  наповнює  стосунки  любов*ю.  Ми  цінуємо  один  одного.  Та  я  ніколи  її  не  покохаю,  як  і  вона  мене.  Я,  бо  вже  кохав,  вона  ж  просто  не  вірить,  що  інший  вид  стосунків,  ніж  у  нас,  приносить  щось  добре.
Мою  ж  кохану  звали  Меліса.  Ми  були  молоді  і  красиві.  Верніше  красивою  була  вона,  я  ж  себе  до  таких  не  відношу.  Усе  життя  було  попереду  і  нічого  не  здавалось  нам  неможливим.  Як  ми  кохали.  І  дня  не  могли  прожити  один  без  одного.  Яка  ж  була  радість  жити  всього  лиш  поверхом  вище  і  щоранку  на  мотузочці  перекидати  на  її  балкон  коробку  з  свіжими  круасанами  з  нашої  пекарні  ,  та  з  запискою,  що  дарувала  Мелісі  хороший  настрій  на  весь  день.  Бувало,  що  ми  втрачали  намарне  миті,  і  це  те,  що  я  ніколи  не  зможу  пробачити  собі.  Пусті  сварки,  недосказані  слова...Якби  ми  знали,  що  у  нас  залишилось  так  мало  часу...
Я  пам*ятаю,  як  ми  сніжною  зимою  катались  на  санчатах,  а  потім  довго  цілувались  лежачи  на  снігу.  Окрім  неї  ніхто  мене  так  не  цілував,  а  я  і  не  намагався  комусь  подарувати  стільки  пристрасті.  Я  кохав  її  і  досі  кохаю  спогад  про  неї.  Я  часто  думав,  що  б  було  з  нами  зараз,  якби  все  склалось  інакше.  Та  інакше  вже  ніколи  не  складеться,  тому  я  покинув  ці  думки.
Після  декількох  місяців  нашого  кохання  і  щоденних  зустрічей,  Меліса  зникла.  Увечері  вона  цілувала  мене  і  плакала.  Я  дивувався,  а  вона  лише  казала,  що  це  від  щастя  —  я  ж  поруч.  Зникли  її  батьки,  сестра,  собака...  Лише  її  запах  я  далі  чув  біля  дверей.  Солодкий  запах  ранкових  круасанів,  що  я  їй  купував.  А  згодом  я  дізнався,  що  Меліса  в  лікарні.  Я  прибіг  туди  одразу  ж  і  намагався  поговорити  з  нею,  біг,  переховуючись  від  санітарів,  які  б  точно  зупинили  мене,  і  знайшов  її.  У  неї  був  рак,  вона  знала  це  і  під  час  наших  стосунків,  лише  я  не  знав  нічого.  Вона  ж  не  сказала  мені,  бо  боялась  втратити  мене,  а  я  лише  шалено  кричав,  чому  вона  так  сумнівалась  в  мені  і  як  могла  приховати  це  від  мене.  І  я  пішов...лише  на  40  хвилин,  щоб  думки  у  моїй  голові  склались  в  щось  стабільне.  На  довше  покинути  я  її  не  міг,  я  кохав  Мелісу  усім  серцем.  Та  коли  я  повернувся,  вона  вже  померла.  Власне,  лише  померла.  Не  зникла  з  мого  життя,  не  зникла  з  пам*яті  тих  ,  хто  її  знав,  просто  тілом  померла.  А  душу  її  я  відчуваю  поруч  і  зараз.  Я  не  пішов  на  похорон,  засудіть  мене,  якщо  на  те  ваша  воля,  та  я  не  хотів  прощатись  з  нею.  Я  ніколи  не  прощатимусь  з  нею,  бо  я  ніколи  її  не  покину,  навіть  зараз,  коли  вона  покинула  мене.  Не  померла  б  вона  в  той  день,  померла  б  в  інший,  я  б  всерівно  втратив  її,  Мелісі  залишалось  декілька  днів...  Та  я  не  встиг  стільки  їй  сказати  і  стільки  наговорив  зайвого  в  останні  миті  її  житя.  Я  ж  не  знав,  що  вони  останні,  ніколи  ж  бо  не  знаєш,  коли  людина  піде  назавжди...  А  я  її  так  кохав,  я  знаю,  що  і  вона  мене.  І  зараз,  коли  скроні  покриваються  сивиною  ,  я  згадую  наші  з  нею  дні,  повні  щастя  і  кохання,  пристрасті  і  ласки,  довіри  і  спільних  прагнень.  Тепер  я  розумію,  чому  вона  так  не  любила  говорити  про  майбутнє...
З  того  часу  я  любив,  підкорявся  ніжним  доторкам  інших  жінок,  я  їх  цінував  за  те,  що  вони  є  у  моєму  житті,  знаючи  і  цю  історію.  У  кожної  з  них  були  на  це  свої  причини.  Ось  і  тепер  зі  мною  щодня  поруч  дві  жінки,  одну  я  люблю,  ціную  поважаю,  турбуюсь  про  неї,  іншу-кохаю  і  пам*ятаю,  тримаючи  на  тій  поличці  у  серці,  де  ніколи  не  було  нікого  до  неї,  і  вже  не  буде  після.
Після  такого  кохання  залишається  лише  любити  інших.  Любити  і  більш  нічого.
.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471268
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.01.2014
автор: dianavladyka