Чи любите ви качине полювання восени? Я- так дуже люблю...
Коли, після того, як відстоявши у схроні вечірню зорю, пливеш уночі по широченному плесу, у якому відбиваються зорі, ти відчуваєш себе самотньою людиною, наче кинутою у відкритий космос... Пливеш по приміченим тобою орієнтирам одиноких берегових вогнів до притулку свого острова, як космічний корабель, який, виконавши свою місію, пливе до матері-землі...
Якщо світить місяць, то все навкруги ніби залите примарним срібним сяйвом , очерет таємниче шарудить, наче шепоче- "Будь обережний, мисливцю... Будь обережний..." Над тобою свист пролітаючих крил... Невидимі в темряві качки летять... А може то- відьми? Ото летять і сміються собі голі, що дурні мисливці їх не бачать... А що? І таке ж буває...
І от ти вже на острові. З острахом у душі ти відходиш від затишного жару вогнища і підходиш до річки зачерпнути води... З острахом, бо ж- ось-ось зараз!- вирине з таємничих темних глибин чарівна оголена сріблява русалка, ухопить тебе за руку, та й потягне на глибину гратися твоїм мертвим холодним тілом...
І- вечірня порція горілочки! І- духм"яний суп з дикої качки! І- байки! Байки друзів біля вогнища, такі дивні, що ти віриш у них і не віриш... Байки про спійману рибину з отаке-енним (як розчепірені долоні) оком, про вбитих одним пострілом трьох недолугих зайців, про нові екзотичні породи чорнобильських чупакабр...
Та хіба перелічиш усе, чого начуєшся за дружнім мисливським вогнищем, коли ти сидиш, наче прадавній вікінг, і може ото й щастя було б- непомітно отак померти зараз, серед мисливців-побратимів, та миттєво переміститися через темну річку забуття до Валхалли, зі зброєю в руках, на вічний пир Одіна?
Живе, живе в нас те, давнє... І ось уже у мерехтливому світлі вогнища обличчя сусіда набирає рис чи-то Святослава Хороброго, чи-то Віщого Олега... Мара туману постає над рікою, мара уривків обрисів людських постають у тебе в очах... Все... Ти солодко засинаєш, приспаний живильним вогнем братнього вогнища... Спиш...
... Так ото і я заснув був біля вогнища солодким безтурботним мисливським сном. ..
...Прокинувся вранці від того, що щось то воно не теє... Якось воно- ні, не з похмілля- його на полюванні й не бува- а, як у нас по селах кажуть баби, коли сусідкам на здоров"я скаржаться- "отуто у мене ТЕРПНЕ... а отуто у мене МЛІЄ..." Бог ти мій, чи є на свті лікар, що здатен пояснити цей загадковий діагноз- ТЕРПНЕ та МЛІЄ??? Що воно таке взагалі?
Отож якісь у мене дивні відчуття по тілу, то в одному, то в другому місці... терп-терп!- там... млю-млю!- тут... А вдягнений же ж добряче- у ватяника, та ватяні штанці з кишенями (то для набоїв. Не для стопки ж...), у чоботи міцненькі. Ше й "хвуражка теплая на ваті, щоб не зазябла голова..." Аякже. Пізня осінь...
Ото ж я дещо схвильований встав ранком з усіма, трохи ми хильнули, щоб зігрітись- та й попливли в човнах на місця. Я ж нікому ані пари з вуст- ще на сміх підіймуть! "Допився, придурку"- скажуть... А що- це ж не жіноцтво тобі яке, чолов"яги. Скажуть таки, сміятися будуть... Та вже ж, думаю, якось то воно мине... "попустить, як не спаралізує"... Припливли ми, відстояли зорю.
На ранок, як сонце зійшло, потепліло, літ качиний скінчився. Зійшлися ми по замуляній косі втрьх. Трофеями похизуватись. Ну, й прийняти на душу... Улюбленої нашої. Української... "Кока-коли".
І от п"ю я і бачу, що товариш мій якось дивно на мене дивиться... Я ж (а вже ж про " терпки-млявки" оті свої трохи підзабув), оце думаю- може то що воно зі мною, на що він так мені вказує? Я ж шепітом його й питаю- "Що?"
А товариш з жахливим виразом обличчя пальцем прямо мені на плече тикає, та якимсь шиплячим голосом каже- "Е-е-е"... Я остовпіло перепитую (а сам думаю- ну все. Мабуть мені капець. Допився-таки "Кока-коли" отої клятої...)- "Що-о-о?"- кажу...
І - раптом... Мати рідна!!! Я на комірці свого ватяника,просто от на плечі бачу- ЧОРТА!!! Боже ж мій! Як я зразу не вмер? Дивиться на мене хижий страшний чХорт на плечі чорними блискучими очима, шкіриться повним ротом жовтих довгих зубів, що постійно рухаються- ну от зараз вони мені в носа увіп"ються, чортячими своїми вусами швидко-швидко водить... І- зо-о-овсім же ж поряд він!!! Якихось кілька сантиметрів від носа!!!
Не пам"ятаю точно, що саме я зробив. Я, здається, кинув рушницю, зробив якийсь карколомний стрибок навподобі сальто-мортале, відмахуючись руками і заходився диким криком...
І- що я бачу? Хлопці- один присів у попереку зігнувшись, а інший на землі лежить, ногами дригає... Від сміху обоє заходяться... Я встаю і в повній нестямці до першого ж- що, мовляв, таке? І- з"ясувалося...
Допоки я солодко спав, у мій ватяник залізла... миша! Малюсінька така миша-землерийка. Чи-то їй холодно вночі стало, чи вона мене з норою своєю переплутала, та мені ж від того не легше... Ото лазила вона по мені, лазила, блукала-блукала, аж доки дорогу не знайшла... На комірець...
Ні!- ну ви скажіть? Що це за товариш? Ти спокійненько так, глядячи мені прямо в очі скажи-"д-р-у-ж-е! У т-е-б-е н-а к-о-м-і-р-ц-і с-и-д-и-т-ь м-и-ш-а!" Ну? Ви б злякались тоді? Та й сільська баба не злякалася б... Мабуть... А-то він- "Е-е-е!!!" Ну, хто він після цього?..
Полювали ми ще цілий день, і було чимало всіляких приємних мисливських подій, та я весь день от просто фізично відчував, як нерви мої відходять. Отак відчував, що є вони, але відходять... Ви щось таке відчували?..
Отаке-то воно, полювання восени. А ви- їдьте, їдьте! Така краса... Стільки качви... Тільки от...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471416
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.01.2014
автор: Сокольник