Коли хочеться снігу, чомусь іде дощ. Кажуть, це закон Мерфі.
Твоє зображення на мокрому, запітнілому склі останнього вечірнього трамваю змушує мене притулитися щокою до холодного скла. Я бачу, як у твоїх очах бринять краплини ртуті, як спазматично здригаються вуста.
Питаєш, чому я мовчу? Останнім часом утратив інтерес до слів. Слова – це маска для брехні. Люблю помовчати. До болю в пучках пальців люблю слухати тишу. Там іноді стільки можна почути. Єдині мої улюблені звуки – це музика. Так, просто музика. Безліч хвиль, які стікаються десь на дні. Чуєш, як блукає вітер на наших порожніх горищах?
Із кожним кроком стає байдуже. Хочеться отак розчинитися в цьому дощі й потекти асфальтом. Це як у Камю, знаєш: «Увечері прийшла Марі й запитала, чи хочу я одружитися з нею. Я сказав, що мені байдуже, але, якщо вона хоче, можна й одружитися». Що кажеш? Тобі не подобається Мерсо? Що ж, я так і думав.
Перед очима пливуть розмиті кола, вакханалія в мозку провокує нудоту. Навіть немає часу, щоб вдихнути на повні груди. Час – самогубець, який нахабно стріляє собі в скроню. Незручно між людей. Незрозуміла меркантильність, гра за дивними правилами… Світ – це госпіталь невиліковних. Здається, так говорив Шопенґауер? Хоча, не важливо.
Дощ. Знову дощ. Це не дощ? Ти плачеш? Питаєш, де я заразився цими гнилими думками? Не треба плакати. Цей світ не заслуговує твоїх сліз. Коли дійсність розламується на очах, як плитка шоколаду, коли кишені пусті, а навколо порожнеча, залишається одне – протестувати. Душевна революція, «внутрішній джихад» і все таке. Кажеш, ти ж говорив, що ти пацифіст? Ну так: хочеш миру – готуйся до війни. Цей світ – величезний грейпфрут, абсурд – гіркий сік, що тече в його жилах. І чим більше соку ти для себе з нього вижмеш, тим легше стане.
Найкраща роль у цьому світі – роль блазня. Різати весною вени, пити холодне вино, гладити вологу від холоду пляшку, як тіло чужої коханки, запиваючи каламутними снами із надщербленої чашки. Жити в будинку, де стіни – власні ілюзії, готові в будь-який момент поховати тебе в своїх руїнах. Життя залишається життям, незважаючи на те, що ти про нього думаєш.
***
Я спав. Прокинувся. Мурашки пробіглись по шкірі. Щока вся мокра від вологого скла. В трамваї пусто. Я сам. Більше нікого. Спокусниця ніч розпростерла свої обійми. Так, це кінцева…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471868
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.01.2014
автор: Ноїв Ковчег