Ходить колядка старенькими хатками:
Двері зажурені рипнуть їй радо.
Бабця, на спогади й зморшки багата,
«Небо і зЕмля…» – з вертепом провадить.
«… радуйся!» – відрух у серці старенької,
В чиїй оселі нестерпно так тихо.
Ллється колядка із радісним дзенькотом –
Як же давно тут не чулося сміху!
Той з них – найменший, що «виліз на стовпчика»,
Чисто – Юрко, її любий онучок.
Й тішиться бабця, обійме хлопчика,
Очей не відводить від змерзлих ручок.
Піде вертеп – пропливе силуетами,
Буде їй довго ввижатися з вулиці…
Зніме бабуня з-над ліжка портрета,
І зі сльозами до нього притулиться.
Свічка... Конверти пожовклі з листівками –
На самотині бабусиній – латки.
… і призабута, прозора, уривками,
Встане над ніччю ледь чутна колядка…
(С) 12.01.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472235
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.01.2014
автор: Рені