Якщо б мене попросили розповісти, як я уявляю собі ніч, я б заплющив очі і сказав би, що бачу прекрасну темношкіру жінку, яка стоїть просто посеред неба. У неї чорне густе волосся, таке довге, що замінює їй одяг, воно обвиває усе її тіло аж до самих п’ят, спускаючись все нижче і нижче, у безкінечність, а якщо пильно придивитися, то можна побачити, що усе безмежне, чорнильного кольору небо – і є її волосся.
В руках у неї – срібляста труба, з якої вона видуває зірки різного кольору і розміру. Я довго не міг збагнути, як така неймовірна кількість зірок вміщається у цій маленькій трубі?! Потім зрозумів – зірки знаходяться не в трубі, вони народжуються у серці цієї незбагненної жінки, а труба – лише спосіб їхнього вилучення і розповсюдження.
Тож, якщо хтось мене спитає, як я уявляю собі ніч – мені буде, що відповісти. Тільки ніхто чомусь не питає. На жаль.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472305
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.01.2014
автор: Марія Родінко