Вона знала, що виглядає дуже ефектно. Сиділа у своїй сліпучо-білій блузці на широкому підвіконні, у сліпучо-яскравому вранішньому промінні, що рвалося у вікно університетського коридора. Під травневим сонцем її руде волосся палало золотим полум’ям. Очі сині, веснянкувате обличчя, червоні дерев’яні коралі, букет білих ромашок у руках.
Аннуца вдавала, що замріялась: погляд блукав десь у паралельних світах, а вуста застигли на півдорозі до усмішки. Натомість вуха із задоволенням пили щедро розлитий у коридорі різноголосий шепіт.
- Дивись, це вона!
- Так, та сама.
- А.К.
- Хижачка, руде хутро, плямиста шкіра.
Здається, усі вже знали. Навіть ті, кого вчора не було на презентації нової збірки нашого Метра, нашого Шекспіра, нашого кандидата на Нобелівську премію. На презентації він розповідав про свою музу, дивлячись прямо у вічі рудій Аннуці. А у збірці їй були присвячені найвідвертіші вірші – про сильне, молоде, хижацьке й ненаситне жіноче тіло, про веснянки, які розплавленим золотом вкривали майже всю шкіру, про дику, первісну, правічну насолоду, що вона її дарувала.
Якби ті вірші написав поет-початківець, їх би, мабуть, розкритикували за банальність образів, надмірний натуралізм та навіть порнографічність. Але ж то був Метр, лауреат Шевченківської премії, чиї оповідання, романи й вірші минулих літ стали культовими. А коли щось перетворюється на релігію, воно вже схвалень не потребує. Тільки віри. “Метре, я вірую”- і кожне його слово вже сприймається як одкровення, кожен крок вказує напрямок руху для захоплених шанувальників та заздрісних епігонів, що тільки й уміють наслідувати його оригінальний стиль.
Аннуца завжди хотіла потрапити в історію. І от гарне тіло дало їй такий шанс.
Два роки тому вона приїхала в це місто на вступні іспити. Великі блакитні очі, розставлені широко, наче в кицьки, зазоплено розглядали величну будівлю університету. Його прохолодні лункі коридори, його великі, із запахом пилу аудиторії – усе обіцяло нове, не схоже на колишнє життя. От тільки Ганна Коваль із провінційного містечка, у скромному светрику з базару та дешевих туфлях, придбаних до випускного, якось йому не пасувала.
Про це вона говорила сусідкам по кімнаті в гуртожитку – блідій Олі та Юльці зі смішним широким носом, коли вони клеїли шпалери і фарбували вікна перед початком свого першого семестра.
- Мама вважає, що в університет на навчання треба їхати, аби заміж вийти. І бабця сказала мені, коли пиріжки на дорогу пакувала: “Ти, дивись, файного зятя нам привези”. А я не хочу заміж! Я хочу, щоб у мене була історія. Ну, щоб не просто вчора-сьогодні-завтра, потік днів – як злива, у суцільному водяному покривалі якої годі розрізнити бодай крапельку. Я хочу, щоб у мене було щось особливе. Щось таке, про що можна книжку написати чи фільм зняти. І щоб у титрах було: “На основі реальних подій”, і у підручниках потім писали: “Така-то стала прототипом головної героїні”. Я буду сидіти, уже сива, на прем’єрі в залі на почесному місці й головою киватиму: “Так, так, саме так воно й було”… І хитро всміхатимусь: “Хоча це ще не вся правда...”
Але що особливого може трапитись із дівчиною, яку звуть Ганна Коваль? Я вчора навмисне телефонний довідник перегорнула. У цьому місті в ньому аж 385 Ковалів зареєстровано. А ще ж Ковальчуки, Ковальови, Ковальські... А крикни на вулиці: “Ганю!” – скільки жінок обернеться? Ні, мені потрібне таке ім’я, яке б тільки і мною асоціювалося...
- То в чому проблема? Зараз підберемо! – Юлька потяглася до полички і зняла “Словник власних імен”. – Дивись, от тобі варіанти: Аннуся, Ануша, Аннушка, Ангорка, Анниско, Аннуца, Андя, Анніка, Ганиско, Ганьча, Ганьчуша, Онуша... Щось підходить?
Оля і Ганна заливалися сміхом.
- Це ж треба – Ангорка! Ануша – ледь не анаша, Ганьча – майже ганджа, ну а Онуша чомусь онучу нагадує. А от Аннуца – те, що треба. Дівчата, домовляємось? Називайте мене тільки так, нехай Ганна в минулому залишиться!..
Через кілька місяців у стильній Аннуці вже й не впізнати було колишньої провінційної дівчинки. Підхопивши моду на етнічні мотиви в одязі, вона вбиралася в речі з грубого домотканого полотна, і вишивка з мережкою надзвичайно пасували до її пишних форм і густих рудих кучерів. Вона наполегливо шукала свою історію – на мистецьких виставках, показах мод, концертах, виставах, літературних вечорах і прем’єрах елітарного кіно.
Знайомилася просто: підходила і простягала поцятковану ластовинням, із золотим пушком над зап’ястком руку, дивилася прямо в очі й називала своє ім’я.
- Аннуца? – перепитували її.
А вона сміялася.
- У мене бабуся із Закарпаття, то вона мене так називала!
Запам’ятовували. Запрошували на келих шампанського, у майстерню на святкування, у студію позувати для картини. На філологічному, де дівчина навчалася, її бачили рідко. Натомість завжди можна було помилуватися її хижими очима в одній із галерейок – там портрет Аннуци продавали за дві сотні гривень.
Оля, студентка хімічного, тим часом зубрила рівняння реакцій, просиджувала вихідні в бібліотеці за рефератами і навіть уночі щось тихенько писала у зошиті. Юльку навчання не цікавило. На російську філологію вона пішла тільки тому, що там не було конкурсу – брали всіх, і тільки для того, аби мати місце в гуртожитку і вирватися зі свого селища міського типу. Але тут їй не сиділося. Аннуца якось її спитала, куди вона постійно зникає. І Юлька цілком просто відповіла:
- Мабуть, шукаю свого місця в житті... Як і ви, хіба ж ні?
Висвітлене волосся, стягнуте на потилиці у хвостик, бліді очі, ніякого макіяжу, простенький сарафан – ото Юлька. Її не цікавили книги чи кіно – надумані історії неіснуючих людей, як вона казала. У розмові кидала лише дві-три фрази, а могла й зовсім мовчати. Та хлопці передовсім звертали увагу на неї, які б красуні й розумниці не були навколо. Аннуца заздрила й дивувалася: Юлька була на перший погляд проста, як п’ять копійок, і водночас загадкова. І непередбачувана – як стихія.
Ніхто не міг зрозуміти, за яким критерієм вона вибирає собі котрого вже хлопця. Ніхто не уявляв, чим її можна втримати, чим привабити і що змусить її піти. Юлька могла місяцями терпіти якогось непривабливого зануду, вислуховувати його тиради і навіть носити йому борщі власного приготування в банячку. І через три дні піти від багатого депутатського синочка, який шалено в неї закохався і нічого їй не жалів. Той ще довго їздив під гуртожиток на дорогій машині, ліз по трубі до її вікон. Та годі було Юльку там застати.
Аннуца якось затягнула Юльку до галереї, де висів її “котячий” портрет. А вона ледь ковзнула поглядом по стіні й охопилася обома руками на поручні красивого різьбленого крісла – наче за плечі людини. Отак стояла і трималася, й усміхалася невідомо чому.
До них підійшов сивуватий худорлявий чоловік:
- Подобається?
Перехопивши його погляд, Юлька всміхнулася:
- Воно таке тепле-е-е... Наче живе! Напевне, коли сідаєш, це крісло тебе наче обіймає... Знаєте, мені здається, я розумію, чому так. Майстер, який його зробив, не має кому дарувати тепла. От він і передає його дереву.
Чоловік задумливо похилив голову, очі його посмутніли:
- Може, так воно і є.
Юлька зраділа:
- Я так і знала, ви – той майстер!
Провела ніжно долонею по спинці крісла і раптом ухопила чоловіка за руку:
- От воно звідки, те тепло. А моє серце можете оживити, майстре? Ще нікому цього не вдавалося.
Притиснула його долоню до грудей, подивилася в очі – прямо, відверто, наполегливо. Майстер був удвічі за неї старший, але зашарівся, немов підліток, і йому забракло повітря, щоб видихнути бодай якусь відповідь.
Аннуца не стрималась і засміялася. Вони пішли, а чоловік дивився їм услід через скляну вітрину.
А Оля дивилась крізь вітрину на портрет Аннуци. Вона теж хотіла бути такою сміливою, яскравою, привабливою, щедрою на сміх, емоції, але не вміла. Звикла ховатись і слухатися. Їй комфортно було залишатись пересічною, звичайною, не привертати до себе поглядів. Поки не закохалась і не зрозуміла, що такою вона не має ніяких шансів привернути до себе його увагу. Підібране обручем волосся сіруватого кольору, бліде обличчя, чорні невеликі очі, тонкі губи в лінію, зате вуха великі, ще й догори загострені, ніби в ельфа.
Її коханий теж був невиразний: сіре волосся, сірі очі, дрібні риси обличчя. Але він усю ту невиразність ховав за об’єктивом фотоапарата. І всі вже дивилися не на нього, в очах віддзеркалювалися його роботи. Розлогі, яскраві й експресивні. Пишні оголені тіла, червоні коралі, червоні губи, вишні і їх кривавої барви солодкий сік. Він зумисне додавав інтенсивності барвам. Його фотографії здавалися об’ємними і живими, і всі ті люди, вишні й бризки фарби рвалися на волю з вузьких металевих рам. Якщо довго між ними походити, виникало запаморочення, наче від грибів-галюциногенів. Токсикоз зорових рецепторів.
Його прізвище було Кармазін. Ніби звичайне, та хімічка Оля бачила в ньому особливий зміст. “Кармазин” – то харчова добавка, синтетичний барвник. Яскраво-червоний. Дуже шкідливий і токсичний, особливо для хворих на ядуху. А її прізвище було Рубіна. І у сполученні із буквами імені трансформувалося у слово “азорубін”. Ще одну назву барвника кармазину. Чи ж це не свідчення спорідненості їхніх душ, захованих в однаково невидатних тілах?
Та Кармазін Олі не помічав. Його естетичні критерії повністю уособлювала Аннуца, і він уже котрий місяць умовляв її зважитись на особливу фотосесію. Запрошував подивитися його портфоліо, і вона погодилась. А на зустріч потягла з собою Олю.
Кармазін жив у старому будинку на площі. Закручені сходи вели аж під дах – його квартирка була колишнім горищем. Тому стелі низькі – комусь вищому вже доведеться згинатись, а маленькі вікна урівень із підлогою. Усього до коліна висотою засклений квадратик, а далі – глуха стіна.
Через цю особливість диванів та крісел фотограф у кімнаті не тримав. Він жив просто на підлозі, точніше, на розкішному темному паркеті з дуба, ще й з електропідігрівом. Його друг із Москви, телефонуючи, неодмінно перепитував:
- Ннну, как ввваша ппполовая жизнь?
А Кармазін у відповідь завжди сміявся. Жалітися ніби не було на що.
Гості у квартирі розсідалися на бахромчаті килимки, могли прилягти на пухнасту ведмежу шкуру. А далі мали видовища на вибір. Можна було розтягтися на животі біля віконечка і дивитися на дахи. Люди внизу під цим кутом зору в кадр не потрапляли.
А якщо лягти на спину, можна було дивитися в маленьке кругле віконце на стелі, у даху, схоже на ілюмінатор субмарини. За ним завжди плавав клаптик живого неба. А навколо простягалося небо фотографій. Усю стелю займав гігантський пазл. Кармазін збирав його власноруч кілька років. Вилазив на дах будинку в різні пори року та доби, лягав над своєю кімнатою і фотографував небо. А потім із тисяч клаптиків виклав його в себе над головою.
То було не просто небо. А небо-концепт, небо-енциклопедія, все в одному. Можна цілими днями розглядати. Лягаєш зліва – дивишся на хмари, нагуслі снігом, живеш зимою.
Лягаєш справа – і от тобі літня зоряна ніч, і МКС, упіймана в кадр, найяскравіша з усіх зірок на цій фотці. Лежиш горілиць – і наче сам несешся через часи й космічний простір. Оля, наче загіпнотизована, не могла відвести погляду.
А Кармазін тим часом демонстрував Аннуці свої роботи. Каталоги соковитої жіночої плоті, і вона сміялася:
- Зі скількома з них ти спав?
- Не знаю, не рахував. Із багатьма.
- Класно бути фотографом. Так можна всі фото колишніх зберігати, як мистецькі роботи. А іншим хлопцям спробуй знайти відмазку!
Кармазін однією рукою тримає фотоапарат, а іншою відводить руді кучері, розщіпає блузку, лізе у пазуху, відсовує чашечку бюстгальтера долонею, пальцями проводячи по веснянкуватій шкірі. Певно, сильно притиснув – бо під золотом веснянок проступають яскраві червоні смуги. У Кармазіна палають вуха, в Аннуци – щоки, вона облизує червоні губи:
- Дивитись дивись, а от торкатись не можна! Як у музеї!
А Оля у куточку ховає очі в настельне небо і старається злитися із дубовим паркетом.
Він не помічає її і ніколи не помітить. Він – як бик на кориді. У поле зору потрапляє тільки те, що яскраве, тільке те, що рухається. Несе загрозу і кидає виклик.
Місто було заклеєне афішами. Великі червоні літери на чорному та білому тлі кричали: “Він повернувся!”. Із Парижа Метр привіз свою нову книгу, й Аннуца, звичайно, теж ішла на поетичний вечір. Навколо Метра завжди крутилися красуні – потрапиш разом із ним в об’єктив і автоматично “пропишешся” серед персонажів світської хроніки. “Та, що була з Ним” – ну і нехай одна з багатьох. Аннуца знає, що зможе і на цьому яскравому тлі засяяти.
Вона ретельно все спланувала. Відчинила двері до залу, коли вечір уже був у розпалі, зайшла – вогняно-руде волосся, біла лляна сорочка мережана, босі ноги. На голові – вінок із ромашок, у руках – величезна тареля з червонобокими яблуками. Усі обернулися до неї, а вона підійшла до Метра і поставила яблука до його ніг.
- То замість квітів.
Усі погляди були спрямовані на Аннуцу. І тільки Метр дивився за її спину, на двері, в які сірою мишкою прошмигнула Оля. Звучно сказав своїм розкішним баритоном:
- Зольдо, ти?
А вона аж зіщулилась, поміж власні плечі увібгалась – ще нікчемніша, ніж завжди.
- Я...
Метр швидким кроком подолав відстань до дверей, згріб її в обійми:
- Донечко! Виросла як! Ну, розказуй, як живеш. Ти, мама... Хоча...
Тут Метр побачив, що всі на них дивляться, і засміявся:
- Ну, мексиканські мелодрами по телевізору показують. А у нас тут трохи інший жанр. Зараз продовжимо.
І прошепотів Олі на вухо:
- Дочекаєшся мене? Підемо вечеряти, щойно тут усе скінчиться.
Аннуца була шокована. Джек-пот! Її чарівний квиток до Метра – миршава сусідочка. Та ні, треба виправлятись: найкраща подруга! Вона обняла Олю за плечі, спитала пошепки:
- Як він тебе назвав?
- Зольда. То він сам десь це ім’я відкопав. Він винаходить постійно нові форми віршів – тож де б задовольнився якимось банальним ім’ям?
- А чому ж ти всім кажеш, що ти Оля? Зольда – так незвичайно, так велично...
Оля пхикнула:
- У тому-то й річ, що велично. Мама казала, що в перекладі з кельтської це означає “красуня”, “та, на яку дивляться”. А я хіба така? Я ніщо. Стертий квадратик бруківки. Зольда... Собаче якесь ім’я. А сусідка мене “дойче зольдатен” дражнила. Ні, мені для життя треба було просте ім’я. От і стала із “Золі” Олею. Так краще.
- Ні! – Аннуца боляче стискала її плечі, а в голові вже зароджувався план. – Ні! Ти й не знаєш, якою яскравою можеш бути! Довірся мені. Ти будеш справжньою Зольдою. Вартою, щоб на тебе дивитися. Але чому ти ніколи не казала, хто твій батько? І прізвище в тебе не його:
- Рубін – то мій відчим. Він мене виховав. А тата звіяло від колиски, щойно я народилася. Я його за всі свої 19 років кілька разів лише бачила, тут нема чим хвалитись. Але я його не звинувачую. Ти ж розумієш – таким, як він, тісно в рамках звичайного життя.
Того дня Оля з “найкращою подругою” вечеряла в Метра. Аннуца жартувала, сипала дотепами й цитатами, а лауреат та корифей, тримаючи за руку доньку, з усмішкою на неї дивився.
Оля дивилася на себе в дзеркало і не розуміла, хто там. Якщо чесно, постать із чорним довгим волоссям, довгою чорною сукнею та густо підмальованими чорними очима нагадувала їй Мортісію із родини Адамсів. Засміявшись, вона підняла руку до обличчя – і побачила довгий мережаний рукав. Правда, вона була молодша. І – стоп, це правда? – значно яскравішою за Мортісію.
- Ти з мене якусь готку зробила!
- Ой, - скривилась Аннуца. – Що, всі, хто в чорних сукнях – готки? Ти – Зольда. Подивись, як тепер тобі пасує це ім’я.
Може, і Кармазін нарешті її помітить?
Аннуца саме до нього і збиралася. Сподівалсь нарешті втішити його згодою на фотосесію. Особливу фотосесію, яка мала принести їй Метра, як яблучко на тарілочці. Бо патріарх ніяк не хотів дивитися на подругу доньки – як на жінку. Сміявся:
- Ти ще маленька, ти тільки вдаєш дорослу. Не кажи мені про любов, не цитуй мені моїх віршів. Ти ще не знаєш, що то таке. Такі, як ти, не вміють любити.
За ними до Кармазіна попленталася Юлька. Усе така ж – знебарвлене волосся у хвостик, бліді очі, бляклий сарафан, пласкі груди, широкий ніс. Поки вони їхали у трамваї, Аннуца перераховувала її недоліки. Ну що, що вабило до неї чоловіків? Може, запах? Феромони якісь особливі? Вона обережно понюхала повітря. Ніби нічого...
Поки Аннуца пояснювала фотографу свій задум, Юлька розляглася на ведмежій шкурі. Відчинила вікно, висунула голову. І в широко відчиненому вікні внизу побачила старого знайомого – майстра-різьбяра. Сидів на підвіконні і дивився на місто.
- Привіт, - сказала тихенько.
Він підвів очі й ураз усе пригадав. Те, як вона тоді дивилася, як притиснула його руку до серця, як давно забуте почуття раптом вибухнуло всередині. Оте тепло, що накопичувалась, просочувалось у дерево. Тепер він знав, кому б хотів його віддати.
Юлька, звісивши голову, усміхалася і, здається, уже купалася в теплі.
- Я зійду?
- Ти? Я зараз відчиню! – і він побіг до дверей.
У квартирі Юрія – так звали майстра – пахло деревом, усюди стояли його вироби – візерунчасті шафи, інкрустовані столики, вигадливі крісла й лавочки. Колись, ціле Юльчине життя тому, він приїхав сюди з другом із далекого сибірського містечка – вчитися на фізика. І хоч зараз говорить українською, досі чути специфічний акцент. Працював у науково-дослідному інституті, одружився, став батьком.
А потім усе враз зруйнувалося: розвалилась велика країна, звична економічна система, їхній інститут і навіть сім’я. Протягнувши кілька літ без зарплати, на мізерних підробітках, жінка утекла шукати кращої долі за кордон. І знайшла собі там німця. Вийшла заміж і забрала доньку.
Відтоді й серце його, і дім були порожні. Аж поки той самий друг, що притягнув його сюди за тисячі кілометрів на навчання, не залучив до свого бізнесу – виготовлення ексклюзивних речей із дерева. Юрію сподобалось: лягла до серця неспішна, розмірена робота, творча й фізична водночас. Звиклий мати справу з абстрактними теоріями та формулами, він тішився, що з-під його рук виходить щось реальне, матеріальне – та ще й таке красиве.
А тепер у нього була Юлька. Щойно вона переступила поріг його квартири, як він уже знав: не випустить зі свого життя цю дівчину з широким носом, блідими очима й короткими нігтями.
Вона знову відчула його думки. Узяла його руку і притиснула до своїх грудей:
- А моє серце можете оживити, майстре? Ще нікому цього не вдавалося.
І Юлька залишилась.
Коли вони йшли разом вулицею, їх часто сприймали як батька і доньку. Та Юльці було байдуже. Може, саме тут, біля майстра з теплим серцем і руками, було її місце?
У місті господарювало літо. Повимітало десь половину жителів, порозливало вулицями спеку й лінь. Метр поїхав до Нью-Йорка. Аннуца тут готувала йому сюрприз. До його повернення у вересні мали відкрити велику фотовиставку.
Запаморочливі ракурси і токсикозні барви Кармазіна. Руда-руда, аж до червоного, Аннуца – з червоного золота ластовинням по всьому тілу, з червоного золота пушком по всьому тілу. З червоними, аж до бордового слідами від мотузок на зап’ястках, від батога – на ніжному тілі. Розп’ята на тлі червоного заходу сонця – завтра буде вітряно! – на карміново-червоному даху, над усім містом. На іншій фотографії тонкою чорно-білою тінню серед буйства червоного – біла Зольда. Чорне волосся, чорна обводка навколо очей, чорна книга в одній руці, чорний батіг – у другій. Дуже яскраво, дуже експресивно. Виклично. Мабуть, порнографічно – але хто нині проведе межу, відокремивши дозволене від недозволеного? Межі понять такі тонкі. А публіка прагне яскравих вражень і вибухових скандалів.
Тут їй було доста лоскітливих моментів. Донька Метра і її подруга знялися в фотосесії, втіливши образи з його еротичних оповідань. І стільки там було намішано збудливого, забороненого, табуйованого, що навіть Фройд не розділив би усіх компонентів.
Після фотосесії Кармазін нарешті зауважив Зольду. І вони кохалися на карміново-червоному даху.
Він дивився на руду Аннуцу, а та кричала:
- Ні! Ні! Свою цноту я віддам тільки йому!
- Знаєш, що таке кармін? – питала Оля, яка зовні стала Зольдою, а всередині залишилась все тією ж студенткою хімічного. – То барвник. Яскраво-червоний. Його, наприклад, у кока-колу додають. А роблять із кармінової кислоти, яку продукує кошеніль.
- Знаєш, що таке кошеніль? – питала Оля, хоч її ніхто не слухав. – Кошеніль – то такі товсті бліді комахи, як короткі хробаки. Гидкі. А слово красиве. І кармін красивий.
Потрапивши на виставку Метр, розлючений – напевне, це була лють? – поспішив убивати ініціаторку, Аннуцу.
Вона була в кімнаті сама, коли батько Зольди ледь не зніс дверей. Вліпив їй з розмаху ляпаса, з червоних губ вишнями бризнула кров на її білу мережану сорочку.
Наче на параноїдальних знімках того фотографа.
За мить вони вже цілувалися.
Червона кров на простирадлі.
Червоні плями з-під золотого ластовиння по тілу. Плямиста хижачка. Первісні інстинкти.
Аннуца отримала свою історію.
Аннуца отримала вірші й присвяту в книжці.
Але не Метра.
За літом була осінь, потім – зима. Юрій дивився з вікна на площу. Юльки не було. Вона вміла зникати непомітно і з’являтися, наче нізвідки. Ніколи не казала, куди йде, коли повернеться. Чого шукає. Він боявся питати. Боявся почути у відповідь, що й це тепле місце в житті, біля його серця, його турботливих рук – насправді не її. І їй треба шукати далі.
Старі сходи на горище скрипіли, і Юрій іноді волів не чути, як вони скриплять, коли в кімнаті не було Юльки. І волів не впізнавати її кроків там, нагорі, у фотографа. Він знав, що то не її місце. Просто їй цікаво. Цікаво зазирати в людей, наче в скриньки, - що приховують вони під вигадливо інкрустованим вічком?
Він знав, що Юлька каже зараз Кармазіну. Що він свою сірість компенсує, нав’язуючи іншим аж надто яскраві – до токсикозу – кольори. Нав’язує свої параноїдальні образи і так відчуває владу над іншими. Нехай носять у собі його галюциногенні зображення, якщо колись відмовлялися чути його слова, помічати його миршаве тіло.
Юлька всім говорила, що думала. Бо нікому не хотіла сподобатись. Ні з ким не хотіла залишитися.
Коли вона приходила серед ночі, часто заставала його на кухні. Чай стояв перед ним холодний, Юлька присідала поруч і ковтала з його чашки. І говорила іноді дивні якісь речі:
- Знаєш, мені інколи здається, що мене з кількох шматочків скроїли. І всі ті шматочки між собою конфліктують, ніяк не хочуть бути одною ниткою зшиті. Розтягуються у різні боки. І я кожному тільки по клаптику себе показати можу. От те, що ти бачиш, я іншим не понесу. Це важко пояснити. Ти цільнокроєний, а я ні.
Юрій умів слухати, умів зігріти і прощати вмів. Бо вона – нехай отака клаптикова, така дивна і негарна – дуже була йому потрібна.
До кого вона ще ходила? Байдуже. Аби поверталась до нього.
Уже біля під’їзду Юрій почув шум і крик, що долинав з його вікон. Збіг швидко сходами – двері були розчинені навстіж. Метр тряс Юльку, ухопивши за передпліччя:
- Мені мало, коли ти приходиш уночі – раз на тиждень, раз на місяць. Я не хочу, щоб ти сюди поверталася, чуєш? Ну, скажи, чого ти хочеш? Грошей? Історій? Я напишу про тебе книжку, я візьму тебе в Лондон. Хочеш до Лондона? Ні? Ах ти ж!
Він хотів її ударити, але руку перехопив Юрій.
- Дайте дівчині спокій! Вона не річ, яку можна купити!
Метр хотів вирватися, невдало розвернувся усім тілом, і вони обоє впали на віконну раму. З великого вікна посипалося на них уламками скло. У запалі боротьби Метр ухопив гострий уламок...
Юлька заплющила очі. А що далі було, увесь світ знає. Фотографія Кармазіна: червона кров на білій футболці чоловіка, на уламку скла у руках Метра, на обличчі заплаканої дівчини з широким носом.
У титрах було написано: “За мотивами реальних подій”.
Юлька на фільм не ходила.
Вона не шукала собі місця в історії. Їй потрібне було місце в житті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472841
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.01.2014
автор: Тесса Колейс