Галина ЛИТОВЧЕНКО
МІРАЖІ
Альбіна зійшла з трамваю і відразу звернула у прохідний двір, щоб скоротити шлях до гуртожитку. То був будинок готельного типу, з різними за площею однокімнатними квартирами, який зайвими чотирма поверхами височів над кварталом пятиповерхівок. Житло в ньому три роки тому отримав чоловік Альбіни, коли разом з нею та донечками прибув на навчання до військової академії.
В проході крізь арку в першому поверсі ближньої до зупинки споруди зіткнулася з високим струнким смаглявцем – кубинським офіцером, що мешкав у їх гуртожитку кількома поверхами нижче. Під дахом з ним не зустрічалася, знала лише, що кубинські «академіки» займали квартири на нижніх поверхах. Жінки поруч теж ніколи не бачила, тому і уяви не мала, щодо сімейного стану чоловіка.
Під палким поглядом кубинського «мачо» Альбіна зніяковіла і, опустивши очі долу, швиденько прошмигнула повз нього у двір. Вона давно знала, що подобається цьому красеню з острова Свободи. При кожній нагоді він не зводив з неї очей уже на протязі двох років, інколи відверто ігноруючи присутність поруч з Альбіною її чоловіка. Щоправда, далі палких поглядів діло не дійшло, та й не могло дійти, бо і зовнішність і поведінка Альбіни красномовно свідчили, що для всіх інших крім свого чоловіка вона не доступна.
Про нерозділене кохання іноземця здогадувалися і молоді офіцерські дружини, які щоденно гуляли зі своїми малятами на дитячому майданчику у дворі біля гуртожитку і не раз мимоволі, але з задоволенням, спостерігали за блиском очей страждальця, коли той зустрічався з Альбіною у дворі.
- Знову зустріла «свого»? – сміючись запитала сусідка Таня, коли жінка зрівнялася з дитячим майданчиком.
- Та не кажи… Мабуть і снитимуся йому, бідоласі, там на Кубі.
- Ото вже – недоторка! Все одно скоро роз’їдемося, хто куди. Було б що згадати, ̶ чи-то жартуючи, чи цілком серйозно натякнула Тетяна.
- Для чого? Задля цікавості? В цьому немає потреби. Ти ж знаєш, що мій Сергійко мене обожнює, як і я його. Сама зізнавалася, що заздриш мені.
- І ще більше позаздрила, та й не тільки я, коли наш кубинський «герой-коханець» на урочистостях з нагоди випускного в академії у всіх на очах подарував тобі троянди. Ото було видовище! Ти так розгубилася, що довелося Сергієві замість тебе дякувати йому – закотилася від сміху Таня. – До речі, він тобі, коли додому повернулися, скандал не влаштував?
- Ну, в мене ж чоловік – не дурень. Сказав, що йому навіть приємно. Хоча здогадуюся, що на душі не так вже й затишно було. Але ж подібні моменти корисні для сімейних випробувань. До речі, куди їдете?
- А… тут не далеко від Москви… Не цікаво. Ніякої екзотики. От у вас інша справа – Азер-бай-джан. Якщо ще й в субтропіках житимеш – мрія… – зітхнула сусідка. – Та й посаду твій отримав найвищу з усього випуску, ще й, кажуть, з гарною перспективою. Хоч там і бойові дії в Нагірному Карабаху йдуть, та для наших чоловіків – це ж який досвід! А ти згодом будеш першою леді гарнізону! – Таня підняла догори вказівний палець. – Між іншим, джигіти там – не менш темпераментні ніж твій кубинець.
- Знову ти за своє! Ой, Таню, скучатиму я без тебе і твоїх повчань, - засміялася Альбіна. – А гарнізон стоїть не в субтропіках, а в пустелі.
- Все одно – екзотика: верблюди… міражі… ̶ замріяно протягнула подруга.
- Змії… скорпіони… – добавила Альбіна.
- Не переймайся, вони тебе не з’їдять.
- Маю надію.
Дома на Альбіну чекав Сергій. Він вже закінчував нумерувати ящики та мішки з речами, заодно заносив до опису в тоненькому шкільному зошиті, що в якій тарі знаходиться. З години на годину мала під’їхати вантажівка з контейнером. Сергій любив порядок у всьому. Деяким речам у нього з роками навчилася і Альбіна, та бувало й таке, що ледь стримувала себе від необґрунтованої прискіпливості чоловіка.
Наразі деякі моменти їхнього сумісного життя згадує з усміхом, а в перші роки заміжжя ображалася не на жарт. То чайна ложечка якимось чином потрапила до виделок в шухляді кухонного стола, то рибні консерви відкрила так, що етикетка «догори ногами» залишилась… Такі дрібниці не проходили повз Сергієвих очей, в його розумінні це було справжнім неподобством. Та прочитавши якось гороскоп Дів-чоловіків, Альбіна змирилася з дійшлістю свого судженого і перестала потурати на його причіпки.
Чемодани та сумки теж стояли зібрані, на вечірній потяг вже куплені квитки. Попереду ще чекала відпустка, яку, як завжди, розділили на дві половини: першу проведуть у батьків Альбіни, другу – на батьківщині Сергія. Звідти ж відбудуть до нового місця служби разом з донечками, які вже відпочивають у селі та чекають їх приїзду.
За місяць подружжя вилетіло до Баку. Під час польоту в салоні літака стюардеса провела розіграш лотереї. Головний приз – пляшку коньяку виграв Сергій. У такому результаті Альбіна навіть не сумнівалася, бо не могла не помітити темні з поволокою очі дівчини, з якими вона занадто вже чемно пропонувала її чоловікові «самвидатівський» лотерейний білет. Альбіні її погляд до душі не припав, але пляшка коньяку, мабуть, була того варта.
Побродивши недовго нічним аеропортом Грозного, доки літак робив дозаправку, пасажири знову зайняли місця в салоні і після нетривалого перельоту лайнер почав заходити на посадку. Під час розвороту літака, щедро осяяний місяцем Каспій був так близько до крила, що здавалося, літак здійснює посадку в море. Альбіні аж моторошно стало. Та невдовзі шасі легенько торкнулися посадкової смуги і всі дружно зааплодували майстерності пілотів.
З прохолодного салону пасажири пірнула в не по-нічному гаряче повітря Апшерону. Солодко пахло нафтою та морем. Незліченні, рясно освітлені вогнями нафтові вежі навкруг столиці Альбіна помітила ще крізь ілюмінатор, та на такий щедрий та гарячий соляно-нафтовий коктейль і не розраховувала. Це було першою ознакою тої екзотики, якій заздрила подруга Альбіни, бо те, що повітря може мати такий незвичний і разом з тим приємний запах, вона навіть не здогадувалася. Зовсім не схоже на забруднене бензозаправками та викидами автомобілів повітря великих міст, де доводилося бувати.
Аеропорт був освітлений, наче вдень. Натовп таксистів, зустрів гостей столиці гулом та перекрикуванням: з усіх боків щось пропонували, про щось допитувалися, мало не виривали з рук сумки та валізи. Було смішно, радісно, зовсім не хотілося спати, не зважаючи на те, що стрілки годинників констатували глуху ніч. Дівчатка, в захваті від усього побаченого, весь час на щось привертали увагу то батька, то матері. В натовпі зустрічаючих виділялися люди у військовій формі, але здогадатися, хто з них із Сергієвої частини було не можливим. Оскільки Сергій в дорогу одягнув цивільну одежу, то ж і його вирахувати серед прибулих було важко. Відійшовши в бік, він поставив на асфальт речі і дав команду:
- Стійте тут і нікуди не відходьте, доки я не повернуся. Знайти на стоянці УАЗик частини мені здається набагато простішим, ніж супроводжуючого офіцера чи прапорщика.
І дійсно, він досить швидко повернувся за дружиною та доньками. За той час біля них вже зібралося з десяток таксистів, які знову наперебій пропонували свої послуги та щедро обсипали Альбіну компліментами.
В УАЗику сидів невеликого зросту водій-узбек. Водійське крісло опущене зовсім низько, інакше до педалей хлопець навряд чи дотягнувся б. Сергієві він представився ще при першій зустрічі, єфрейтором Хайдаровим, а на питання Альбіни, як його звати відповів:
- Батир, та можете звати Борисом.
Згодом до автомобіля підбіг старший прапорщик Мамедов, як назвався він Сергієві. Вибачився, що змусив себе чекати, – але ж то не навмисне він проґавив товариша підполковника.
Коли позаду залишилося сяюче вогнями місто, густа темрява оточила автомобіль. Зі слів прапорщика, навкруги розкинулась пустеля. За годину їзди до пункту призначення на трасі, що вела на південь до кордону з Іраном, трапилося кілька населених пунктів та група нафтових веж.
Військове містечко зустріло освітленим вікном на першому поверсі триповерхового будинку, пофарбованого рудою вохрою. Старший прапорщик показав кімнату в трикімнатній квартирі, підготовлену для Сергія, дві інші займали молоді, ще не одружені офіцери. В кімнаті стояли металеві солдатські койки заправлені свіжою білизною.
- Ковдри лежать у шафі, та вони вам не знадобляться, ̶ запевнив Мамедов і додав, - а ваша квартира поверхом вище, ключ вранці занесе заступник командира по тилу. Контейнер з речами вже теж чекає на станції.
Прокинулася Альбіна від яскравого сонячного світла та різкого неприємного запаху. Під вікном бекали вівці. Альбіна скочила з ліжка, підійшла до вікна і з цікавістю виглянула із-за штори на вулицю. Кватирку довелося зачинити. «Ой, бідолахи, що ж ви тут шукаєте?» подумки пожаліла отару. Трава безжально випалена білим південним сонцем, а руда висохла земля густо порепана павутиною глибоких тріщин. Вівці бродили між кущів тамариску і підбирали губами все, що потрапляло в їх поле зору: огризки від яблук, недопалки сигарет, фантики від цукерок. Невеличка, волохата як пес, корівка поралася неподалік в бачках зі сміттям, витягуючи з них шматки паперу. «Цікаво, якого ж удою слід чекати від такої худобини?» ̶ знову виникло питання у Альбіни.
Ліжко Сергія вже було порожнім. Альбіна згадала, як крізь сон чула обережні рухи чоловіка в кімнаті, його гарячий поцілунок в щічку та приглушені розмови лейтенантів у коридорі. На тумбочці лежала в’язанка ключів з номером квартири.
Далі буде
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473806
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.01.2014
автор: Галина_Литовченко