або, прогулянка на Згадку
Я бачив якось зустрілися двоє. Він і вона. Він ніби красень-парубок. Щось навіть імпонувало мені в ньому. Те враження було незабутнім. Якби не одна ясна деталь. Вона дивилась ні скільки на нього, скільки вперед себе. Так ніби справа стосувалась буденної справи, роботи. А її і вдень вистачало вдосталь. А тут ще він. Зі своїми позитивними прогнозами. Те чого він вартий, бачила лише вона.
Він того не помічав, а може, не хотів помічати... Він щось усе розповідав. Його обличчя світилося.
Він не зводив з її очей, окрім моментів уточнення маршруту яким прямували разом.
У далечинь він дивився якось, туманно. З боку можна було припустити певно, що він підсліпуватий, або розтяпа.
Зовнішність сприяла другому варіанту. Але не те, здається її турбувало. Можливо щось, про що він не міг, або не бажав поки дізнатися, як буває завжди… а запитати..
Куди там. Він увесь був поглиблений у розповіді яких мав безліч і міг довго розповідати, ніби особисто був свідком кожного із них. Розповідями із життя.
Співрозмовник з неї був не ліпший, але те здається не дуже заважало.
З усього було видно. він вмів справити враження навіть на освічених людей. Не те що я.
Майстер дрібного слова , він здається почувався зараз на своєму почесному місці. Він не міг бути гарним практиком, але теоретиком - за про сто!.
Теорія проходила на ура.
Та чи було те їй доречним ?. Я того не мав помічати. Вони, як на мене були ідеальними протилежними відмінками життя. Яке котилося і часом доволі нестримно закручувалося і падало у якийсь хаос.
Як котиться все. Що втрачає початковий сенс. Сенс жити, просто існувати.
2 Початковий сенс..
ви мабуть мали думку – а звідки в мене такі знання, що роблю дані висновки щодо тієї пари. Може маніяк, спитаєте ?,нехтуючи особистим життям, залюбки порається у чужому, не маючи і краплі поваги до молодих.
На те, люб’язно вам відповідаю. Бачите. Все тут просто і складно водночас. За сферою занять – я фотограф. Люблю дику природу, до чого маю незаперечний хист. Але дуже ревний, коли хтось нехтує зухвало об’єктом мого захоплення.. а це до того, що довгий час я займався виключно зйомкою дикої природи. І так би воно і було завжди, якби за потреби я мав спілкуватись із представниками людської спільноти. Атож, доводилося спостерігати за їхніми взаєминами. З того я став помічати різницю між натуральним і штучним. Коли спостерігав за людськими відносинами, особливо окремими її представниками і особами. То з того спостереження я міг робити вже майже на перед висновки. Нажаль, не завжди то було позитивні виключення.
Я, на відміну від того хлопця не був майстром практично у відносинах, але не міг не помічати тієї цілої плеяди емоцій, що почала оточувати мене з усіх сторін. Відверто я не був у захваті від того. Я звик до спокійного, виваженого життя. Коли я сам мав приймати рішення, я мали сенс у тій чи іншій ситуації. Тому радше я відчув себе у шкірі Мауглі, який хоч і був народжений від людини, та зростав і виховувався у далечі від так званої цивілізації. Чи він був з того чим ущемлений – питання до психологів. Я - особисто – ні. Бо з нагальними контактами особисті враження почали переважати, і доцільність стала слабшати. Цього не міг не відзначити мій внутрішній стан. Тому частіше став носити окуляри. Блакитні.
3
Фантастично!.. ви спитаєтесь ласкаво – чому блакитні, а не рожеві чи зелені. Відповідаю – я людина об’єктивна, і не підпорядкований тимчасовим розладам, чи випадковим ілюзіям. Вихід з емоційного переважного стану, знайшов із спостереження за погодою. Так саме у ній. Раніше, ще за перебуванні у лоні живої природи, я часто міг спостерігати нічне, зоряне небо. Кожен його бачив, тому пояснення зайві.
Згодом я став цікавитися ще й атмосферними пейзажами, кліматичними змінами. Хмари, блискавки, ранок і захід сонця. Сутінки.. тому, коли емоційне напруження в черговий раз починало переважати, я звертався до неба, або ж надягав окуляри. Таким чином я ніби ставав трохи невидимий. Співробітникам пояснив це порадами лікаря щодо покращення і стабілізації зору. Бо за специфікою роботи мав саме зорове напруження. Тому це здавалося нормальним вирішенням. Кому ж було не жаль своїх очей. Ми крізь них сприймаємо переважну більшість інформації.
А згодом, я просто помирив себе ззовні із собою всередині. Таким чином поступово зміг усвідомити себе часткою тієї ж людської спільноти, з багатогранною її емоційною палітрою. Яка до речі мала присутність і у дикій природі, може хіба не так усвідомлено і вульгарно, як це буває ненароком у людей.
А всі ми по суті залишаємось дітьми. Просто комусь хочеться якнайшвидше подорослішати, а хтось залишався у вирії мрій, тобто дитиною ззовні.
Ось тому мене зацікавила ця окрема історія молодих, фактично таких же юних. Звісно самих висновків я не роблю, але трошки спостережливості не завадило у самому процесі. До того ж я не був якимось бульварним писакою романів. Я залишався фотографом виключно живої природи, лише інколи роблячи короткі виключення.
4
.. пара тим часом продовжувала гуляти, майже не помічаючи нікого навкруги. Навіть мене.
Ви спитаєтесь – чи він слідкує за ними, чом не дати їм спокій та займатися своєю звичною справою. Відносини мають право на особистість. Приватність, якщо вірніше.
Цілком імовірно, але.. показово і традиційно було те. Що зустріч і прогулянка проходила майже кожен день і майже тим самим маршрутом. Похибка у часі була ймовірна.
Ще, показовим було те, що як це заведено. Пара тримається за ручки.
Вони йшли поряд. Як дві незалежні особи, яких щось споріднювало… саме це мене і зацікавило. Вірніше – вразило. Це було реальне виключення із багато баченого мною.
Оце й припало мені до душі. Хоча і односторонні емоції трохи пригнічували серце. Яке вже відчуло цікаве вирішення. Бо як свідчить практика загалу, у людських стосунках взагалі не можна бачити користі. В тому і річ. Що користі не було.
Не було стандартів, типу – він приходить з квітами, чекає з пів години, трохи нервує, поглядає на годинник, намагається фіксуватися на одну точку щоб зібрати всі думки до купи, з часом починає мліти від передозування киснем. Тут з'являється вона, - він вишиковується перед нею струнко. Вручає букет, чмокає – вона мліє, все добре)
Жодних!
Все було у стилі – проста зустріч, двох творчих людей, яким є що говорити і що думати, жодних натяків на с… тут американці б втомилися і пішли б …
Звісно варіант є інший. - дівчина мала щось усе торочити юному ромео, активно доповнюючи слова жестикулюванням і мімікруючи. При тому уважні час від часу позираючи на збентежене обличчя юнака у надії отримати взаємну підтримку. Він же у відповідь, поважно вражений відвідинами ходячої енциклопедії думок, тримає її за долоню, щоб часом вона не здійнялась без попередження у безмежне небо, - лови її там..
Тут же історія була точно навпаки. Він усіляко її улещував. Щоправда словесно. Вона ж непохитно прямувала поряд і у думках чи тут чи там. Непохитною була. Бо уся її статура говорила про зовнішню незалежність. Але внутрішню закомплексованість, з огляду на ромео…
…і хай мені повилазить-якщо помилився.
5
Йому було на те байдуже. Навіть якщо буде переможений. А таке іноді трапляється.. коротше. Пара як на мене була майже ідеальною.
І небо блакитне. Що над землею поглинало залишки кисню і землю заодно. І сонце вже за обрій, натякає що варто скоро і до головного..
Та що там головне, коли тут така розмова в стилі моно.
- нехай вже буде, - кажу сонцю.. - а то ще буде, не квап і не хвилюй.
Тож сонце по лендало потроху до заходу, шляхом втираючи втомлене чоло пухнастими. Зустрічними хмарами. Які від неочікуваного дотику сонячного проміння ніби червоніючи починають виблискувати цілими кольорами веселки. І набухають від залишків денного тепла.
..вони ж здавалося не помічали швидкого плину часу. Повторюючи двічі або тричі за вечір той маршрут, ніби занотовували, фіксували себе у часовому проміжку. Щоб наступного разу не помилитись у виборі стежки..
Часом здавалось, подібні до двох розумних мурах, що вирвавшись із загального устрою, почали нове, інтелектуальне походження. Так виникали особи думаючі, мислячі, що створювали, утворювали свої династії, де був свій неповторний устрій.
6 .
Про людей і мурах.
Щодо мурах, то тут річ дуже усім відома. Якщо ви дивилися природний канал, то там розповідалося що явна система у мурах відсутня.. тобто ззовні здається що ці комашки рухаються у якомусь хаосі. Насправді ж їхня система дуже чітка – але – відсутня ієрархія.
Тобто. Можна сказати, аієрархічна система.
Якщо вже висловитися політ термінологією – ідеальна анархічна система. Природна досконалість.
Природа часто виводила людину із глухого кута або затору. Тому левова доля винаходів виникла саме завдяки спостереженням за діяльністю «братів менших».
Природа має ідеальний механізм саморегулювання. Чого не можна певно сказати за нас.
Особливо коли відбувається Хомо - втручання у натуру, на правах панівної ланки.
Але не про те іде річ.
…ця історія, як я думаю, мала б завершитися чудово.
Але життя і доля завжди мають свої плани щодо того. Тобто – свій зиск.
У цьому я упевнився перебуваючи за потреби серед спільноти пішоходів.. а те саме чекало і мене, майже за кожним…у більшості випадків. На жаль. Люди схильні чомусь схильні саиі собі ускладнювати життя. Часом не думаючи на наслідки оточення.
Люди не варті жити спокійно. Про це часто-густо свідчать книжки тих самих людей.
Та, моя пара була чимось відгалужена від усього того загалу. Чимось.
Як той куст. Чи квітка. Що серед засилля собі подібних може чимось виділятися. І ця здатність-породжує відчуття.
Поет про те пише, митець про те малює.
7.
АЛЕ ПОВЕРНЕМОСЯ ДО НАШОЪ ПАРИ.
Сутінки вже давно і далеко закотилися за обрій. Вони йшли вже трохи хутчіш. Видно було що вона трохи змерзла, тому обома руками надійно, як се мав робити він, огорнула себе. Він йшов поряд, ніби трохи понуривши голову, щось гомонів ще чи бубонів собі під ніс.
Мені на хвильку здалося що то книжка якась трималася у нього в руках. Придивившись пильніше, дійсно хлопець читав щось уголос. Коли вулиця трохи стихла, вони зайшли у арку, то до мене долетіли кілька нерозбірливих слів. Мабуть він щось написав. Можливо оповідання.
Звісно повного змісту почутого я не передам, і не має то важелю такого, бо передусім я є – натураліст, тому не надаю важливості книжкам. Людині що знає природу, писане навколо набагато цікавіше читати, тому книжки не потрібні. Хіба, часом щось занотувати. У природі можна знайти все на то необхідне. Треба лише вміти уважно читати.
Тим часом пара зникла за перелазом, залишивши мене на самоті з місяцем і зірками.
І доволі вчасно. Бо саме шлунок почав нагадувати мене і про своє існування легкими позивами. Сівши на траву я дістав з пакету трохи білку та смаженого рису і розпочав потроху смакувати, час від часу хрумкотіти.
З усього я почав розуміти, що сьогодні якось інакше смакувалося. Неба вже не було видно. Але якось інакше, не так як завжди на природі. Якось по-людськи. Мені вперше захотілося з кимось поділитися чим маю і просто мовчки посмакувати разом натуральної їжі. Трохи поївши та випивши залишок води, я легенько підвівся та почимчикував до оселі. Поки шлунок часом перетравлював їжу, мій мозок – переварював та переусвідомлював те що відбулося на цей день. Дуже кортіло одягнути окуляри, але вже і так не було видно, лише одинокі як я ліхтарі по вулиці нагадували про шлях додому.
8.
Наступного дня я прокинувся трохи пізніше від звичного…
У телефоні спочивало кілька продавлених дзвінків… - з мене голову знесуть…- подумалося мені у процесі перегляду гав. Мене реально зашукалися, вірніше – зачекалися. Я згадав що ще вчора, перед вечірнім рандеву, я домовився з редакцією про ранкові світлини, бо у обідню вони мали вже подавати готовий матеріял до друку.
Побачивши себе у дзеркалі, я одразу прокинувся.
Велес би мені позаздрив, якби був реальним – подумалося мені, про лісового бородача, який любить викрадати або плутати стежки нерозбірливим туристам.
Після ванни, я швиденько перейшов до парадної, часу не було навіть щось приготувати. Я полишив оселю. Слава богам мій дім не мав ліфта і мені не довелося стирчати у кабінці з купою таких же сонних запізнянців. Тож мені вдалося швидко подолати дистанцію сходами.
І лише вийшовши на повітря, я знову відчув себе реально у місті. Навколо все гуркотіло і гомоніло у потугах прогресу.
Сонце помітивши ще одне сонне обличчя, вирішило трохи підбадьорити мене. Та я швидко одягнув окуляри.
Дорогою я вже уявив як головний редактор у пошуках матеріалу катує половину виконавчого але невинного персоналу. Розуміючи що з когось вискубли ще вранці пір'я, мені закортіло поїсти. Та часу не було на походи крамницями.
9. випадкова зустріч
Я майже кулою залетів до приміщення редакції, дорогою гадаючи над самим коротким, змістовно-лаконічним поясненням мого просипу. У коридорі було ще кілька чоловік, які явно вже зачекалися прийому. Здалося що я у лікарні, на проходженні мед комісії і зараз мені треба спочатку заняти чергу аж потім чекати. Але редактор ніби відчув мою появу, та одразу вийшов з кабінету – давши мені запрошення. Люди ніби не помітили моєї раптової появи і раптового зникнення, так само спокійно сиділи у коридорі. Це мене реально насторожило. Як пояснив далі редактор, не я один такий «щасливчик», але принаймні з готовим до друку матеріалом. Підлеглі з першого робочого дня примудрилися «запороти» кілька важливих статей, але кілька рядків мені залишили.
Та враховуючи присутню і тут бюрократію, редактор просив почекати поки усі потрібні процедури будуть вирішені. Я погодився, куди мені спішити. Головне що я оминув гніву, поки що.
Тож здавши матеріал самому редактору, я швидко вийшов з кабінету, та щоб не впасти привселюдно, потягнувся до сходів на вулицю. Тут же згадавши про бажання попоїсти.
Благо усі магазини у центрі працювали як годинник, тому я знайшов потрібний та відправився до відділу солодощів.. сонним поглядом переглядав вітрину, аж поки не натикнувся на таку ж певно сонну жінку чи то дівчину. Перепросив певно стиха, бо вона жодної уваги на мене не обернула. Продавчиня мірила її паралізуючим оком, але теж безрезультатно, схоже що у неї процесор ще зранку завис. Тільки но я хотів зробити вибір.. як… почув:
- Шановна, дуже реккомендую саме оце – ви не пожалкуєте – сказав чоловік, середніх літ дівчині, яка тут же отямилася. Продавчиня буквально на носочках все швидко зважила та вибила чека. Та прийнявши плату з дівчини яка пташкою випорхнула з магазину, із вдячним поглядом переключилась.. не на мене а на чоловіка.
- ви мені вибачите, я трохи поспішаю – звернувся він вже до мене. Звісно я на таку чемність проковтнув язика. Та тільки чоловік віддався увазі продав чині як мене ніби блискавкою вдарило…. Я у прямому сенсі слова теж тепер завис напроти відділення забувши суть візиту сюди.
Чоловік швидко зробивши покупку подякував мені та так само швидко вийшов на двір. Краєм ока я лише помітив згорток, схожий на плитку… так, питання полягало…саме… у шоколаді. Задуманно я зустрівся поглядом із продавцем…-невже знову- прочитав я у очах її, та змусивши себе отямитися, я перейшов до зворотнього відділу та попросив зважити трохи сухофруктів.
Поки мені важили фрукти, я знову завис у думках. Щось не давало мені спочину. Обличча.
Вийшовши на вулицю, я звісно втратив слід. Тому отямився, коли почав автоматом розкривати пакет. – тю- пролунало у голові.- я ж шоколаду прагнув…
Вертатися не хотілося, бо згадався погляд продав чині і прочиталося заздалегідь: - ну що знову….
10. початковий сенс.
Я повернувся до редакції. Але виклику ще не було, тому я зупинився біля дверей входу у редакцію, просто так. З голови не виходило обличчя чоловіка, та його покупка…ясно було що то не для мами чи бабусі.. – для неї точно. Але, де і коли. Я і так багато часу витратив на цю історію… невже я не дізнаюся що далі було. Я поглянув уверх, на дерева, що росли напроти редакції у сквері. Зелено.
За хвильку мої роздуми обірвала молода журналістка, яка вийшла з редакції, та діставши портсигар, почала щось шукати у себе. Я момент спостерігав за нею, аж раптом зрозумів що маю те що вона шукає.
- Оу, який ви спритний, дякую – цвірконула вона.
- для вас, все що завгодно люба – відповів я, сам навіть не очікував від себе.
Дівчина посміхнулася.
І додавши – я можу бути ще швидшим при потребі – та підморгнувши вмить зніяковів сам… щоб якось прикрити сором свій я філософськи почав роздивлятися листя на деревах, відчуваючи як мене чомусь знизу до середини обливає фарбою. А рука зрадницьки почала крутити піруети запальничкою. Аж раптом мене хтось тикнув… це була та сама дівчина.
- прошу, пригощайтеся, гидотна, але зараз вам дуже доречна – сказала з розумінням дівчина протягуючи мені портсигар. Я автоматом вихопив сигарет, забувши навіть подякувати.
- воно звісно на довго не заспокоїть, але тимчасово – сказавши дівчина швидко пірнула до редакції.
Я стояв як вкопаний. Та довго не судилося. Двері знову відчинилися, і з них вийшов «чоловік середнього зросту». Я як тримав сигарет спільно з запальничкою, так і застив із певно роззявленим для сигарети ротом. Де-жавю.
Здається це був той самий чоловік. На цей раз він мене не помітив і пішов кудись. По ході я зрозумів щось недобре. Так іде чоловік, який щойно щось втратив. Звісно я не … але факти кажуть про те.
Не довго думаючи, я пірнув також що називається «по гарячим слідам» до редакції, по дорозі засунувши сигарет за вухо і кинувши запальничку до кишені. У холі нікого не було, видно що усі були заняті редагуванням матеріалу. Але у одній кімнаті, я помітив ту саму дівчину редактора, вона сиділа у дивній наклонній позі, явно не за своїм столом і на чиємусь стільці.
- а ви сильний чоловік – помітивши мене виказала вона.- редактор зараз вас запросить, я перепрошую, можете почекати у холі, у нас тут ситуація, самі бачите – показала вона на свою колегу, що ніби камінна сиділа на своєму місці і довилася у одну точку. Судячи з серветками біля неї, ситуація з миті на мить могла стати критичною.
- перепрошую, я не навмисно – сказав розгублено я, та автоматично виклав пакета з фруктами на стіл поряд – це вам тут – остаточно зніяковівши я вийшов до холу.
Дівчина. Шоколад. Серветки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473976
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.01.2014
автор: Велес Є