- То вже сі скінчила та охота! – критично сказала літня жінка до свого мисливця. по звичці з радянських часів русифікації, вона вживала російське слово.
- Ше нє. – корокто відповів її чоловік, дідусь, який ще добре чувся в силі на свої три чверті віку.
Сива борода і окуляри жодавали йому наукового вигляду. Колись він хотів стати на стезю науковця-історика, але догмати радянської влади перешкодили у цьому. З приводу останньої, то пан павло жартував, що він сильніший від більшовиків, бо вони протрималиця не повних 74 роки, а йому вже йде 75-й. «Дасть Бог, ще трохи протягну, але щеби’м дочекався того часу, аби комуняків, як не на гиляку, то хоч би законом заборонили ту нечисть!» - наголошував чоловік у колі знайомих і не знайомих теж. Хоч пам’ятав ще тіч ас, коли його батьків зі старшою сестрою і його малого вивезли до Сибіру за слово і за «ліс».
Дідо Павло сидів у своїй майстерні як він називав невеличку кімнату поруч кухні, і робив набої-картеч на кабана. Він пообкладався необхідними причандалями, що звичні для кожного мисливця а також шнуром, намащеним воском і скетчем. Звичайно, ні дружина, ні діти, ні внуки цих нюансів полювання на велких шкідливих кабанів не знали. Хоча молодший внук бувало піджартовував: «Діду, зробили би файну кулю, та й би пальнули по тих хижих птахах. А то бідних качок стріляєте». Дідо лиш посміхався на це. За два дні Павло безапеляційно повідомив дружині, що їде до столиці, заспокоївши, що лиш на один день – господарка без нього не пропаде. Пані Стефа, як до неї офіційно звертались. Або цьоця Штефа, лиш мовчки зітхнула, бо знала. Що на такі заяви «ніц не вдіє». Дідо наладував внукову сумку, яка раніше була інститутська, а з моральним і фізичним зносом, внук «перепив» її дідові: взяв чвертку добре розведеного спирту, хліба. Сала, цибулі, декілька пиріжків, що жінка спекла і … дві пари мештів. З тим і пішов на поїзд – любив простягати ноги ще за життя, за три дні наперед вдалося взяти квитка. У столиці, не гаючи часу, бо все ж сумка була нелегка – тих дві пари взуття мали добру вагу, пішов до великого намету комендатури. Привітавшись, вийняв одну пачку.
- То вам, моцні мешти, певно, буде тре. – із серйозним виглядом зазначив пан Павло, тримаючи пачку не по сезону взуття.
Молодий чоловік, теж з бородою, але чорною, здивовано подивився на дідуся. Той відкрив ножем заліплену упаковку, привідкрив кришку. Представник комендатури побачив, яке то взуття, звів брови.
- Оу, дякую! – лиш спромігся він.
- Нема за що. Як добре спрацюють, привезу ше.
- А як Вам сказати?
- По телевізії скажут. Всьо, бувайте здорові. – і двоє чоловіків міцно потиснули руки.
Із полегшенням від важкої ноші, значною мірою і духовним, Павло пішов оглядати видозмінений центр столиці. І того ж вечора, автобусом зі свого району поїхав додому. По дорозі свого сусіда по сидінню, молодого вчителя історії, вгостив салом і до сала, і той його смакотою домашньою і купованою вгощав.
За пару днів по телевізорі таки сказали, що дідові мешти добре спрацювали. А Павло знову взявся до роботи.
30 січня 2014 р.
P.S. Будь-який збіг з реальними подіями випадковий.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476384
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.02.2014
автор: Ярослав Дорожний