Чи тих, поетом називають
Що навіть мови рідної не знають
І серце іншим віддають
Чужою, неньку свою звуть?
Чи тих поетом називають
Слова на вітер, що кидають
І пишуть так, як владі це потрібно?
Хіба звучить це гідно?
Чи тих поетом називають
Що кабаками ніч усю гуляють
І як те, що у розум вдарить
І пише він, про славу марить
А може тих, поетом називають
Що гострі теми підіймають
Не марять славою, грошима
І може не для них дружина
І може не для них любов
І не тече у жилах кров
Та кров, що серце зігріває
Та кров, що голосом гукає
Та кров, коханням, що звемо
Її пізнать нам не дано
У нашім серці - Україна
Квітуча ненька Батьківщина
І іншим місця там немає
І щось в середині це знає
Тому, мабуть, і не кохає
Окрім тебе, мій рідний крає.
І як тебе, то можна не любити
Тебе не шанувать, тобой не жити
Не віддавать тобі усі хвилини
Як робим ми - сини Вкраїни
Як то робив у давній час
Славетний наш Кобзар Тарас.
І як вірші його читаєш
У світ Тараса поринаєш
У світ його віршів про волю
Про українську долю
Про те як жилось тоді люду
Про те як наливали бруду
На тих, хто за Вкраїну встав
Хто гнів як мали, не мовчав
І те, що їх спіткало знаєм ми
Кому заслання до тюрми
Із забороною писати
А за одно і малювати
Яке й отримав наш Тарас
Де десять років гаяв час
Де він створив садок вишневий
Свій вірш на, мою думку, кришталевий
Сидівши там, у казематі
Де стіни жахом всі пройняті
Де через те мале віконце
Не видно було того сонця
Де він один, на самоті
Царем покинутий у простоті
Він передав чарівність саду
Сімейні звуки ладу
Тепло сім`ї, любов сім`ї
І соловейка ті пісні
Красу своєї Батьківщини
Любов до неньки України
Сидівши у своїй кімнаті
У сірім, сірім казематі.
Тобі однаково чи ні?
Помреш в снігу на чужині
Чи на нашій - не своїй землі
Та не однаково тобі
Як рідну нашу Україну
І мову нашу солов’їну
Не будуть знать твої сини
Не скажуть навіть молитв́и
За те щоб Україна
Була б наз́авжди та єдина
У нашім серці назавж́ди
Як промовчать твої сини
Ох, не однаково тобі
Це точно знаєм ми
Оті сам́і твої сини
Що вже сказали молитви.
І скільки ще б ти зміг створити
Якби не цар, він зміг убити
Твою музу в засланні,
Забрав у нас твої вірші
Зміг би ти тоді писати
Про садки, що біля хати
Про чарівність вечорів
Перемоги козаків
Зміг би ти знайти собі кохання
Не пізнав би ті страждання
Що пізнав у засланні
Вбитий серцем, у жалі
За не св́ою, рідну Україну
І за зігнуту калину.
Я не можу Вас читати
І сльоз́у свою стримати
Ідеал для мене - ви
Ваші образи краси
Що у віршах ви писали
Цим життя ви їм давали
І дійшли до нас вони
Ідеали той краси.
Як писали в Заповіті
В Пере́яслівскім повіті
Поховали на могилі
На Вкраїні милій
Так, що видно степ широкий
І Дніпро такий глибокий
Окропили злою кров’ю
І с́воєй любов’ю
І створили ми державу
Й не забули вам пошану
Мій уклін Вам, аж додолу
Від країни і Херсону
Ти дивись за нами з неба
І як буде та потреба
Повернися ти до нас
Як настане на то час.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476633
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 02.02.2014
автор: Maxim Welle