Чекай мене, моє місто. Я колись повернусь, обіцяю,
А тепер – поїзди, валізи, незнайомки та незнайомці.
Байдуже, над головою дощ, сніг чи сонце:
Я змінив долі наперекір перманентний маршрут,
Залишилась дорога – мій головний атрибут.
Навіть якщо морально помру,
Я колись повернусь, моє місто. Обіцяю.
Або ні, не чекай. Ліпше спи і забудь, що то я,
Твій недолугий лучанин, пакую речі і рушаю на залізницю.
Знаєш, може я й справді роблю невиправну дурницю,
Ні, я не зникаю на довгі роки – просто так треба,
Просто у кілометрах моя особистісна потреба,
І нічого у цьому немає ганебного.
Спи, моє місто, і не чекай. Забуть, що то я (знову брешу).
Пам’ятай мене, моє місто, як пам'ятатиме тебе один із твоїх жителів.
Подорожнім дай прихисток, а мене відпусти без остраху.
Бачиш – я йду з рюкзаком напівпорожнім, і нарешті вільно дихаю.
Ще немає початку в цій подорожі і, можливо, не буде кінця.
Я повернуся колись, як і обіцяв,
Якщо не отримаю від життя чужого серця чи чужого лиця.
Пам’ятай мене, місто моє. Я ще тут житиму.
Знаєш, місто моє, якими пахощами зустрічаєш ти подорожніх?
Той п’янкий аромат, як чоловік, вабить та надихає ніжністю.
Ми з тобою – одне ціле без жодного натяку на розбіжності.
Усі твої довершені вулиці та проспекти, мости і дахи
Фотознімком перед очима лягли. Переплелися шляхи
З тобою, місто моє, і я вже не знаю, як правильно тобою дихати.
Знаєш, місто моє, я до тебе – з руками порожніми. При́ймеш?
© (авт. - 2014)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478376
Рубрика: Присвячення
дата надходження 09.02.2014
автор: VOSKRESENSKA