щоразу ввімкнувши свій мозок зранку, чекаю звістки що комусь потрібна.
чекаю на телефоні.
чекаю в інтернеті.
чекаю вдома.
чекаю на вулиці.
чекаю годину, дві, пів дня, три дні, неділю, сім місяців або ж навіть і рік.
але потайки закрадається думка, чого?? чого ж ти чекаєш??
слова, діалогу в соц мережі, посмішки, може дзвінка, чаювання з близькими людьми, поцілунку, прогулянки, чи ж просто доторку до тієї клятої шкіри? чого? ЧОГО САМЕ???
а відповіді немає.
на жаль нас запрограмували саме на те, що МИ маємо чекати звісточки, того меседжу, що ти комусь потрібен. обов'язково ти. але зовсім не задумуємося чи хтось потрібен нам, саме тобі, так тобі що читає зараз. отак й минають дні в цілковитій самотності.
й нас таких 7 мільярдів. 7 мільярдів гнилих душ, що чекає.
хватить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478660
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.02.2014
автор: Dodi