[img]http://cs607821.vk.me/v607821008/2cd8/K0s9wlMWE1Q.jpg[/img]
Відлютують страшні морози,
Неодмінно пройде печаль.
Але ти не сховаєш сльози
За туманну свою вуаль.
Мені прикро, сумно від того,
Що в очах твоїх біль та сум,
Ти чекала мене так довго,
А я вкотре тебе відштовхнув.
Дошкуляв тобі до знемоги,
Коли завжди мусив іти,
Але знову вели дороги
У юнацькі твої світи.
Я для тебе був ненадійний,
Як осінній вітер в полях,
Але точно тобі покірний
І до того ж вірний слуга.
Часом біль відкривав обійми
І я з радістю їх приймав,
Може, був я занадто вільний,
І цей біль мене відпускав.
Так і ти – набралася сили,
Оніміла, але змогла,
Відпустила мої вітрила
І чимдуж від мене пливла.
Не зумів тебе, моя мила,
Відпустити, хоч ти чужа.
Я хотів би, але ж несила
Засадити в серце ножа.
Не підніму руку щоб вбити,
Навіть те, чого вже нема…
Ех, кохана моя, якби ж ти
Ще хоч раз в мені розцвіла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479919
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.02.2014
автор: Салтан Николай