Мене вабить її волосся.
Паралельно зі світанком я опиняюсь коло її вікна.
І здавалось би що все здалося
якби не світло з кімнати
якби не
вона.
З кожним кроком по густій траві
зрікаються неба сріблясті грози.
І
мені би говорити з Вами крізь вічність лише на Ти.
Мені би заціловувати
її коси.
Заплітати в них свою любов
та
пускати її між шовковими хвилями у далеку дорогу.
І бути уважним до муз
до води
аби віднайти у ній свою свободу.
З нею розпочинати жити.
Бути не таким як
всі
а з відчуттям струму котрий проходить
від зап'ястя до
скронь.
І в останній момент торкаючись її Землі
відпускати небо крізь пальці
долонь.
Бережно уявляти як її теплі губи торкаються
талих губ.
Відшукати спільні весни.
Відшукати її сліди.
І знати що у променях її дбайливих рук
ховаються квіти і трави.
І позабуті
сніги.
Довго йти вслід за її волоссям.
Паралельно зі сутінками залишатись коло її вікна.
І здавалось би що все вдалося
якби не темінь з кімнати
якби не
вона.
08.02.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479977
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.02.2014
автор: Сашко Марчук