Зустріла якось недавно добру знайому посеред вулиці.
Давно не бачилися, надворі сирість і сльота. Вирішили ми приємну зустріч за горнятком кави продовжити.
Зайшли у кав’ярню, що була неподалік. Замовили по келишку доброго італійського вина. Зігрілися.
Слово за слово розговорилися про усяке різне, то мені колежанка й повідала:
- Відколи себе пам’ятаю, завжди мене намагалися вбрати в рамки… Дарма, що послушна. Як то кажуть, котрий кінь тягне - того й б’ють. То таки правда. Отако загнуздана, запряжена, з добрим возом бажаючих возитися, закусую вудила і - вйо!
Як баглося в дитинстві трохи попросторікувати - дитина ж - одразу наштовхувалася на материн докірливий погляд... Мовчи, мовляв, не пашталакай пустого, надто перед сторонніми людьми, бо можуть подумати, що зле вихована. От як сидиш поміж дорослими - сиди і сопи собі в дві дірк. А говорити будеш тоді, як спитають. Та й то говорити треба щось путнє, а не пустопорожнє!
А як малому знати, що буде “якраз”? Ліпше помовчати...
Донині, як збирається гурт людей більше двох - відмовчуюсь. Хай інші говорять, а я - як спитають.
У школі вчилася добре. Навіть дуже добре. Така чемньоха була - вихована, старанна. А червоніла від будь-якої дурниці - зауваження, надто прискіпливого погляду, підвищеної уваги, чи, борони Боже, невдоволеного виразу обличчя вчителя. Дурне теля! Бо, як не старайся - всього не вистараєш. Щось дається легко, а щось ніяк у голову не йде. Але то не про наших людей і не про нашу школу. У нас, або ти вчишся добре і встигаєш по всіх предметах, і тоді ти - молодець! А як ні, то ти неук, тупак, нездара, і ще Бог знає скільки красномовних епітетів вилітає із вуст добропорядних високоосвічених педагогів.
Ні-ні… Я не допускалася до того аби мене обсипали такими “золотими” словами. Хоч, посеред інших, назагал з усіма удостоювалася декотрих “похвал” і щирих означень.
- Дебіли! - Репетувала розлючена класна мама. - Я кому сказала стулити свої пельки?! Вас не можна залишти навіть на п’ять хвилин - вже верх зі школи знімаєте! Ану марш до дошки. Розказуй правило! - Вхопила першого-ліпшого, що був найближче до її тремтячої від злості витягнутої руки. Її пальці , скорившись хапальному рефлексу, чіпко вп’ялися у комір піджака злощасного учня. За “шкірку” і насеред класу - бух. А той з переляку, ну ні “бум-бум” не тямить, не те щоби якесь там правило казати. - Сідай! Два!
І так вервичкою почерез одного…
Потім, як самій уже набридало виливати жовч на малих пуцвіріньків, сідала і, театрально закотивши очі до стелі, хапалася за чоло:
- Мене смертельно... Чуєте? Смертельно болить голова! Я через вас інфаркт тут дістану!!!
Була ще одна у старших класах.
Перед її уроком усі хрестилися і молилися. Випрошували в Бога доброго настрою для неї, інакше не солодко прийдеться цілому класу. Тій було щипнути нерозторопного, крейдою чи книжкою запустити у роззяву, штухнути чолом об дошку - звична річ. А голодних після уроків залишити - на годину, а то й на дві у класі замкнути, бо мало хто з учнів зрозумів тему минулого уроку:
- Поки мені всі формули скороченого множення на зубок не вивчите - до ночі тут тримати буду! Хто хоче додому - мухою - здали і пішли!
І тримала! І не скаржився ж ніхто!
А ще в старших…
- Дівулі! Відданиці! Аби я на вас тих дурнуватих кульчиків і близько не бачила, бо пообриваю разом з вухами! Чули мені?! Безвстидниі! Ви на уроки ходите чи на кавалєрку?
“Дівулі” хором: “Чули!”
- Так, завтра йдемо на картоплю. Аби всі, як одна були повбирані у спортивний одяг, штани. Ніяких спідниць! І ще одне... В автобусі (до поля довозили шкільним) хлопцям на коліна не сідати! Всім ясно?!
Чемність, чемність і ще раз чемність.
Ох, як згадаю… Слово “встид” наголошувалось мало не на кожному кроці. Вдома, у школі, навіть на вулиці. Блюстителів чужої, надто юної моралі - ніде не бракувало.
Але, що характерно - не всім однаково воно влягалося у головах!Хто вітряний - вітряний. Хто байдужий - байдужий, хоч кіл на голові теши… Хто пристосуванець - пристосуванець і край.
А дурне дурним! Мені ота школа, вже я доросла тьотя, повік не скінчиться! Усе я “школярка”, яку всі, кому не ліньки, смикають у різні боки. Кажу тобі - увесь світ би зійшов, а таке, як ото я, не знайшов би! Усім щось винна. Навіть, як не винна - все одно винна. Як себе чую - так мене сприймають. Чи мені на лобі написано?… Всі щось від мене хочуть. Самі не дають - нічого. Від інших не отримують - нічого! Той зайнятий, той не може, той інший ще хтось - не мусить… Лиш мені зась! Як вже щось від мене треба - “кров з носа” має бути! Бо наживу собі “ворога”. Можна було б не звертати уваги… Та не прощається! До очей викажуть своє “фе”, ще й довго дутися будуть.Отако родині, сім’і, дітям, сусідам, знайомим... годжу- приймають. Звикли, навчилися...
Коли б собі догодити?
Кортить плюнути на ту дурну обов’язковість і дбати про власні захцянки! Але от біда… Варто їм з’явитися - совість не дасть жити! Достоту так само, як зараз обов’язок.
Змовились вони обоє, чи що?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480182
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.02.2014
автор: Адель Станіславська