[i]Всім загиблим...[/i]
Пробачте, мамо, що не зміг мовчати,
Коли на гідність стали чобітьми.
Оця війна не мною розпочата,
Та я Вкраїну затулив грудьми.
Пробачте, мамо. Не чекайте в гості.
Мов маки на асфальті моя кров.
Тепер мені підвладний час і простір...
Так любо тут на куполах церков,
Така красива наша Україна,
За неї і життя, повір, не жаль…
Щоб тільки знов не стала на коліна!
Щоб тільки волі сонячна кришталь
Не впала й не розбилася на друзки!
Тоді оце все буде не дарма…
На прапорах чорніють болю смужки:
Я не один. Вже багатьох нема.
Пробачте, мамо. Не кленіть же долю.
Це вибір мій: стояти до кінця…
А, може, я гріхи отут відмолю
Свого народу в віщого Отця?
…Розсіє сонце димові тумани—
Народ мій ангел обійме крильми.
І я вернуся пам’яті вітрами,
Бо Україну затулив грудьми.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480550
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 19.02.2014
автор: Олена Іськова-Миклащук