Мене троє –
Він, вона, воно.
І ще одне велетенське вікно,
У яке грозиться викинутися воно,
Коли спаровуються інші двоє.
О так, тоді гудуть гобої
І глибше ще провалюється дно,
Бо в нього б’ються він, вона, воно.
Вона прикушує задумливо губу,
Він розбиває склянки спеціально й ненароком,
Воно розтрощує важкі камінні блоки,
Ступає крадькома, щоб крок за кроком
Безглузду цю почати боротьбу,
В якій є він, вона, воно,
Далеке дно, розхлюпане вино
Зі склянок, які він розбив давно,
І фоліанти книг – запилені, широкі,
З яких воно про зброю і героїв
Читає.
І спаровуються двоє.
Воно страждає від безсоння, від застуди,
Від чаду
бруду
безладу
абсурду,
Рахує електрони у нейтронних зорях,
Коли спаровуються інші двоє.
11 лютого 2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480998
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 22.02.2014
автор: Софія Костицька