Повільно ранок наближався.
Вогонь. І дим. І крові плями...
Та люд Майдану не здавався,
Паркан поставивши тілами.
Палили шини, на підмогу
Чекали втомлені герої.
Уже сповідувались Богу –
Триста-чотириста було їх.
Носили ранених дівчата –
Медсестри, справжні самаряни.
Молились, щоб спинити ката,
Святі отці, прості миряни.
- Ще трохи! Трохи! Йде підмога! -
Свої зі сцени голосили.
- Та де ж вона, заради Бога?
Стояти вже немає сили.
Минула восьма ранку. Сотня
Прорізалася із туману.
- Тітушки? Ні! Рука Господня
Львів'ян прислала до Майдану.
Клякнули, ближче підібрались:
- Пробачте, ми вас не забули,
Так сталось…, довго добирались!
Заплакали усі, хто чули...
Змінили зморених, голодних.
Кулі неслись, земля палала.
Тернопільська невдовзі сотня
Прибула, в оборону стала.
Був страх. Але Майдан не здали...
І смерть була. Що кат накоїв!
Йшов лютий, маки розцвітали
На зранених тілах героїв.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481727
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.02.2014
автор: Крилата (Любов Пікас)