Глава І
Валентин ішов незнайомим містом, роздивляючись...
Як опинився він у цьому затишному старовинному містечку N однієї невеликої західноєвропейської країни? Що тому передувало? Пам’ять повертала Валентина Петровича ще далі в часі – до Києва першої половини дев’яностих років. На той час він перейшов працювати до Держкомітету з нетрадиційної енергетики та енергозбереження. Незадовго перед цим Комітет було відокремлено від Міністерства енергетики. Нарешті стало зрозуміло, що в них діаметрально протилежні цілі. Якщо для Міністерства головним показником, за яким воно ще з часів “розвинутого соціалізму” звітувало про свою діяльність, було виробництво і продаж енергії у параноїдальній кількості, то у Комітету було, навпаки, райдужно ринкове завдання – заощадити якомога більше палива та зменшити енергетичні витрати. А для нашої країни з колгоспно-ринковою економікою це досить перспективне, але в той же час, далекоперспективне завдання.
Валентин за фахом був біохіміком і до цього працював у науковому інституті разом з дружиною Ольгою. Так би і працювали разом ще багато років, та зайнявся новою цікавою темою – вирощуванням спеціальних сортів ріпака з метою отримання екологічно чистого дизельного пального. Поступово почав вивчати і саму технологію виготовлення пального. У Комітеті на той час також зайнялись цією проблемою. На одному із семінарів, де Валентин виступав з доповіддю, йому й запропонували перейти працювати до Комітету.
У відділі, куди прийшов Валентин, було п’ятеро співробітників. Всі (крім начальника) сиділи в невеликій кімнаті, де крім столів і шаф залишалось ще трохи місця для проходів. Біля вікна, підвіконня якого прикрашала шеренга великих і малих вазонів з рослинами, сиділи дві жіночки років 45.
Зліва – темноволоса повненька Тетяна Михайлівна, душа кімнати. Набагато легше було б порахувати, скільки хвилин на день вона мовчить, ніж – скільки розмовляє. Від неї можна було довідатись про всі відкриті й потаємні новини в Комітеті. А також – про різні дієти, ліки, нетрадиційні народні методи оздоровлення, пояснення сновидінь, прикмети, рецепти і ще багато про що. Дехто в Комітеті сприймав її як простушку і квочку, хоч насправді це було далеко не так. Тетяна Михайлівна мала хист завести з будь-яким співрозмовником цікаву розмову, розговорити його і вивідати таким чином багато корисної для себе інформації, яку зазвичай потім з користю для себе використовувала.
Праворуч, обклавшись паперами і повністю заглибившись у екран комп’ютера, сиділа, трохи схилившись наперед, більш мовчазна блондинка Оксана Сергіївна. Відволікти її від цього заняття могла лише якась дуже жвава дискусія, що іноді виникала в кімнаті з побутових або політичних питань. У таких випадках вона відхилялась назад на спинку стільця, розправляла зморшки на своєму злегка припудреному обличчі, іноді заводила, підтягуючись, руки за потилицю і намагалась допомогти вирішенню дискусійного питання, розповідаючи яку-небудь повчальну історію зі свого життя. Після чого знову занурювала свої короткозорі очі вглиб екрана. Той, хто подумав би, що Оксана Сергіївна – дуже цілеспрямований і наполегливий в роботі службовець, помилився б. Велика напруга, з якою вона намагалась сконцентрувати всю увагу на своїй роботі, пояснювалась насправді тим, що ця робота давалася їй дуже важко і була на межі її розумових можливостей. Для того, щоб написати короткого на одну сторінку листа, Оксана Сергіївна іноді просиджувала, не відриваючись, цілий день, а то й після роботи, боячись, щоб ніхто, не дай боже, не помітив, як важко їй це дається.
Поряд зі столом Тетяни Михайлівни ближче до виходу солідно сидів, притуливши спинку стільця до стіни, лисуватий Леонід Якович. До своєї ділянки роботи він ставився набагато спокійніше, ніж інші співробітники, оскільки вік його наближався до пенсійного і будь-які питання кар’єрного росту з певного часу вже відійшли для нього на десятий план. Набагато важливішим питанням, особливо в процесі наближення до кінця тижня, було планування того, що треба встигнути зробити за два вихідних на садовій ділянці. Втім, зважаючи на великий досвід служби, якихось помітних завалів у його роботі не помічалося. Свої обов’язки Леонід Якович виконував ніби автоматично, особливо не заглиблюючись і не роздумуючи. Як він любив казати: “Вам хочется песен? Их есть у меня.”
Леонід Якович зазвичай ставав ініціатором різних дискусій, особливо на політичні теми, а іноді – з приводу того, хто винуватий, якщо в крані немає води. Основним опонентом з більшості спірних питань йому ставала Тетяна Михайлівна, через деякий час підключалася Оксана Сергіївна. Валентин, попервах, як новачок і молодший віком, соромився активно приєднуватися до розмов, особливо зважаючи на те, що його стіл був навпроти стола Леоніда Яковича, і його трохи знічував важкуватий погляд близько посаджених очей з під густих брів ветерана. Тільки пізніше Валентин зрозумів, що все це здебільшого напускне, для солідності, і став поводити себе з Леонідом Яковичем розкутіше і навіть почав вступати в суперечки.
Коли Валентина запросили до Держкомітету на посаду головного спеціаліста, начальник управління Петрицький пообіцяв, що виб’є у голови Комітету ще одну одиницю під окремий сектор з проблем біодизельного пального, і Валентин його очолить. Як не дивно, Олександру Васильовичу вдалось досить швидко виконати обіцяне і через два місяці Валентин вже став завідувачем сектора. Правда, другу вакансію поки що заповнити не вдавалось – ставка була надто низькою, щоб за такі гроші можна було швидко знайти когось бажаючого. А тому Валентинові спочатку довелось тягнути воза за двох. З ранку до вечора телефонувати, писати доповідні, програми, листи, проекти наказів, організовувати засідання комісій і робочих груп.
За цими клопотами швидко пролетіли новорічні свята, потім – 23 лютого. У відділах чоловіки почали збирати гроші для поздоровлення жінок з святом 8 Березня. Валентин на цей час потоваришував з таким же як і сам, новим співробітником Держкомітету Сергієм Глущенком. Зблизило їх те, що вони майже одночасно перейшли сюди працювати з наукових інститутів, мали близькі інтереси і уподобання, політичні погляди. Обоє, крім роботи мали своє хобі. Валентин захоплювався поезією, сам потроху намагався писати. Крім того, вже багато років у вільний час займався написанням наукових статей, що стосувались теорії поля, гравітації, розвитку Всесвіту. Намагався протягом довгих років щось опублікувати, вів безплідне листування з різними науковими журналами, інститутами, але постійно отримував негативні відповіді. І не те, щоб йому відписували, що його ідеї безглузді. Ні. Просто кожного разу знаходився якийсь привід, щоб елегантно відмовити: або тема статті не відповідала тематиці журналу, або занадто велика за об’ємом стаття, або оформлена не за правилами. Фізичні журнали відповідали, що його статті носять більш філософський характер, філософські – що статті скоріше природознавчі, наукові, а математичні звинувачували, що в цих статтях не використовується тензорне числення, а тому читати їх не стануть. Чергова відмова не охолоджувала Валентина, а лише ще більше гартувала його цілеспрямованість і внутрішнє відчуття того, що він – невизнаний талант, хоча вголос ніколи і нікому про це б не зізнався через природну сором’язливість.
Сергій мав інтерес до заняття політикою, якщо це можна назвати хобі. Тому що досягти в політиці якихось успіхів може лише той, хто поставив це за головну мету у своєму житті, до того ж, керуючись лозунгом: “Ціль виправдовує засоби”. Ті ж, хто займається політикою як хобі, з усім ворохом морально-етичних пересторог, зазвичай виконують роль дров у топці паровоза професійних політиків.
Сергій був активним членом партії Народного добробуту. А крім того, помічником-консультантом народного депутата. Цим же депутатом був ні хто інший, як сам голова Комітету Георгій Іванович Кожевін. Сергій, власне, тому й перейшов працювати до Комітету. За таких обставин могло б видатись, що його життя в Комітеті повинно було бути безхмарним і перспективним, насправді ж, багато хто дивився на Сергія скоса, вважаючи його вискочкою. Невідомо, правда, чого було в тих поглядах більше – заздрості чи зверхності. Особливу ж потаємну ненависть до Сергія мав перший заступник голови Юрій Сікачов.
Зважаючи на майже повну зайнятість голови Комітету справами політичними, Сікачову свого часу вдалось поступово захопити у Комітеті в свої руки всі ланцюжки влади. Все сходилось до нього, як до павука, що сидить у центрі павутиння. І, завдяки цьому, він зробив себе єдиною сполучною ланкою між Головою і Комітетом. Ніхто не мав доступу до Голови поза Сікачовим.
І тут раптом правила гри в цій “ідеально” сформованій структурі порушуються якоюсь дрібною сошкою, що, як помічник депутата, має вільний доступ до Голови. Сергій з перших же днів своєї появи в Комітеті відчув шкірою всю силу відторгнення з боку Сікачова, незважаючи на те, що за своєю вдачею, як і Валентин, був людиною лагідною і намагався жодним чином не зловживати своїм становищем. Сергій якось одразу відмітив, що у нього з Валентином є деяка спорідненість характерів, а тому став відверто розповідати йому про свої проблеми, і це приносило йому душевне полегшення.
Того дня, перед самою перервою на обід, Сергій зайшов, як він часто це робив, у гості до Валентина, щоб разом випити чаю з домашніми бутербродами. Треба сказати, хоча в Комітеті й була своя їдальня, багато хто, не бажаючи вистоювати в черзі, приносив з дому “тормозки”, запиваючи їх чаєм чи кавою. Воду кип’ятили зазвичай за допомогою електрочайників, але час від часу кімнатами бігав начальник управління і попереджав, щоб їх ховали – якимсь чином доходила чутка про черговий набіг пожежної інспекції.
- Доброго вам дня, - голосно гукнув Сергій, заходячи до кімнати. Першим потиснув руку Леоніду Яковичу. У цей час Валентин ще закінчував телефонну розмову і в чомусь схвильовано переконував співрозмовника:
- Завезіть зразки насіння обов’язково до середи, в крайньому випадку – в четвер зранку. Мені в понеділок конче потрібно вже скласти звіт по всіх регіонах, а я ще маю встигнути домовитись, що нам зробили аналіз на вміст ерукової кислоти. Я Вас дуже прошу! Ну все, чекаю. До побачення.
- Валентине! Закінчуй вже! Подивись на годинник – обід розпочався.
Валентин поклав слухавку, потиснув руку Сергієві і пішов включати чайник.
- Оксано Сергіївно, а Ви що, сьогодні з нами обідати не будете?
- Ні. Сходжу до їдальні, хоч борщу поїм, - відповіла Оксана Сергіївна, виходячи з кімнати.
- Як там справи у Верховній Раді, що з проектом Конституції? – запитав Леонід Якович Сергія, виймаючи зі свого дипломата пакет з бутербродом.
- Поки що, все щось затягується. Вчора Юзьков провів чергове засідання комісії. Знову ліві гальмують з питанням щодо герба і прапора. Якісь компромісні варіанти підкидають з малиновим кольором. Хоча ж і так ясно, що це нонсенс – є шість визнаних у світі геральдичних кольорів на прапорах. І малиновий до їх числа не входить. Думаю, що просто намагаються потягнути час.
- А що тут тягнути – народ все уже сам вирішив, - додав Валентин. – Коли народ вийшов на Хрещатик і своєю масовістю переконав, що прапор над столицею повинен бути саме блакитно-жовтий.
- Це коли? Тоді, коли біля міськвиконкому вперше підняли прапор? – запитала Тетяна Михайлівна.
- Ну, взагалі, якщо бути точним, то вперше блакитно-жовтий прапор у Києві було піднято біля Московської райради. Тижнем раніше, 16 липня, - заперечив Сергій.
Леонід Якович недовірливо похитав головою:
- Не може бути! Щось Ви певне переплутали. Чому ж про це ніде ніхто не каже?
- Як переплутав? Я сам брав участь у мітингу, коли його підіймали. Чималий мітинг був - майже дві години. Бачив і публікації з цього приводу. Просто ця подія не набула такого резонансу, як ті події, що відбулись на Хрещатику. То був дійсно історичний день і я думаю – це вірно, що саме цей день святкують як день підняття прапора.
Валентин на кілька секунд замислився, затим підняв очі і почав пригадувати:
- Я пам’ятаю, день був спекотний. Ми стояли на подвір’ї Софіївського собору, де освячували прапор. Над землею він здавався таким величезним – мені навіть не вірилось, що його зможуть підняти над флагштоком. Освячення тягнулось досить довго, більше години. Чесно кажучи, людям, особливо літнім, вже ставало важко стояти під спекотним сонцем, а молитва все тривала і тривала. Лише потім я дізнався, що на той час у Київраді ще не було прийняте рішення щодо дозволу на підняття прапора. Певно, саме тому і затягували церемонію. Нарешті прапор понесли до воріт, натовп розступився і посунув слідом за прапором. Вже на Софіївському майдані і далі вниз до самого Хрещатика до процесії масово почав стікатися народ. А коли спустились вулицею на площу... ну, туди, де зараз Майдан незалежності – там уже таке творилося, така маса народу! Думаю, тисяч двісті було, не менше. До речі, коли йшли вуличками, то дивимось, а у подвір’ях – сила силенна міліції. Чесно кажучи, на деякий час стало трошки моторошно – для чого вони там стоять, який наказ можуть отримати? Але, коли побачили внизу на площі і далі Хрещатиком море народу, одразу якось заспокоїлись. А біля міськвиконкому, коли вже піднялись східцями і до флагштоку підійшли, то теж довелось похвилюватись. Всі ж вважали, що прапор одразу почнуть підіймати. Аж тут бачимо – щось не те. Все призупинилось, всі чекають. А чого – не зрозуміло. Потім натовпом пішла чутка, що Київрада поки що не дає дозволу на підняття прапору. І от. Час стікає, Хрещатик все більше починає гудіти, а нічого не змінюється. Коли раптом відчиняється вікно на четвертому поверсі і з нього хтось вигукує: “Рішення прийнято!”
Сергій нарешті втрутився і доповнив:
- Так, я знаю. В Київраді тоді не могли зібрати кворум – депутати-комуністи ніби за командою роз’їхались по домівках і до них не можна було додзвонитись. На мій погляд, було прийняте єдине можливе в цій ситуації рішення – дозвіл надали складом президії Київради. Всі розуміли в той день, що в разі неприйняття рішення могла поступити команда на розгін демонстрантів міліцією. Які наслідки з цього могли бути – я не знаю...
- До речі, - продовжив Валентин, - хоча я і брав участь у цій події з початку і до кінця, а все ж в наступні дні кілька разів виривався з роботи в обідню перерву, під’їжджав на Хрещатик і подовгу дивився на блакитно-жовтий прапор, що так вільно майорів над містом. Для мене це було попервах так незвично і навіть фантастично. У свідомості ще залишалась пам’ять про те, що зібратись 22 травня у парку Шевченка в компанії більше трьох осіб – це був ризик опинитись за ґратами. А тут – висить собі, тріпоче на столицею прапор – символ “українського буржуазного націоналізму” і ніхто не мчить до нього з танками і кулеметами, ніхто його не зриває, нікого не арештовують, у міліцію не тягнуть. Око бачило, а повірити було важко.
- А от я бігала дивитись як піднімали прапор над Верховною Радою, - сказала Тетяна Михайлівна, дістаючи ложечкою з майонезної банки відварену вівсянку, принесену з дому. – Пам’ятаю, підійшла я тоді до будинку Верховної Ради від Інститутської Шовковичною. Зупинитись, правда, довелось з протилежного боку вулиці, оскільки там був великий натовп, та й огорожа була виставлена. Спочатку ми побачили, що якийсь чоловік у робочому одязі піднявся драбиною по куполу до самого шпиля і почав спускати червоний прапор. Ну, звісно, одразу після цього піднявся багатотисячний крик схвалення. Аж тут почало щось підійматись вгору – ми одразу й не зрозуміли навіть – що. А коли вітер той клумак тканини розправив, серед натовпу піднявся страшенний лемент обурення, бо то були одразу два прапори – червоний і блакитно-жовтий.
- Так, це ж треба було до такого додуматись! – додав Сергій.
- Слухайте, тут одразу за загорожею біля будинку Верховної Ради забігали депутати, почали розмахувати руками, кричати, сперечатись. Мабуть, що у них там і в залі щось творилося, бо через деякий час все повторилося. Знову поліз нагору робітник, спустив ці два прапори, червоного відчепив, а блакитно-жовтий підняв. Отоді вже народ дійсно дав волю своїм голосовим зв’язкам.
- Що, і Ви кричали? – посміхнувся Леонід Якович.
- Ну, Ви дивне щось таке кажете. Всі кричали... Але слухайте далі. Такий епізод стався біля нас. От, саме в цей час з глибини Шовковичної до перехрестя під’їжджає міліцейське авто і... з гучномовця його, ну – цього авто, на повну потужність розноситься “Козацький марш”. Це так відповідало загальному настрою, що, ви повірите – у мене аж сльози на очах з’явилися. Але ж, майже одразу до машини підскакує якийсь міліцейський начальник і як почне лаяти бідного водія у формі, а музику наказує негайно виключити. Так уже допекла його ця мелодія!
- Та ні, я думаю, він просто злякався, що начальство звинуватить його у потуранні втручанню міліції в політику, - почав виправдовувати офіцера Леонід Якович.
- Нічого подібного! Не вірю! – запально заперечила Тетяна Михайлівна, - там була така сила-силенна народу, що при бажанні цей офіцер міг спокійнісінько піти собі, не звертаючи уваги, пірнути у натовп і виринути десь у іншому кінці площі. І ніхто потім не зміг би йому нічого дорікнути. Ну, був, мовляв, у іншому місці, не чув нічого, і все! Так що, не треба виправдовувати цього Унтер-Пришибєєва.
- Що Ви таке говорите?! Хто б там став щось з’ясовувати? – знову заперечив Леонід Якович, закінчивши пити чай і розгорнувши “Київські відомості”. – Ви що, забули, що у нас завжди, якщо вже починають якусь розбірку, то обов’язково шукають стрілочника посадою нижче себе, аби не стати стрілочником самому. В такому випадку ніякі Ваші виправдовування не беруться до уваги. Логіка лише одна: „Ти винуватий лише тому, що хочеться мені їсти”. І той офіцер прекрасно про це знав.
- Але ж, шановний Леоніде Яковичу, - втрутився Валентин, - про те, що Ви сказали, прекрасно знав і міліціонер, який включив музику. Просто в ту історичну мить його серце билося в унісон із серцями десятків тисяч людей, що стояли навколо нього, і він в запалі ейфорії зміг звільнитись хоча б на мить від рабської психології “стрілочництва”. Не виключаю, що потім йому довелось і пожалкувати за той вчинок, але це вже було потім, а в той момент він відчув себе, певне, самою вільною і щасливою людиною. А цей день пам’ятатиме все життя.
- Скільки пафосу і романтики! Спустіться на грішну землю! Поживете з моє на цьому світі, то станете теж набагато обережнішими у своїх вчинках. Свята короткі – швидко починаються і швидко закінчуються. А життя, переважно, складається з буднів. Після свят часто наступає гірке похмілля, в тім числі і від Вашого, так званого, відчуття свободи. Завжди в будь-якому суспільстві була, є і буде піраміда взаємовідносин і той, хто захоче звільнитись від пут цієї піраміди, таки отримає відчуття свободи – свободи вільного падіння до її підніжжя. Свобода – це омана. Всі революції, що повинні були принести свободу, призводили тільки до створення нових пірамід. Так завжди було, є і буде. Справа не в тому, хто при владі і який тип влади, а – в загальному рівні культури суспільства. Японцям яку б владу не дав, там буде порядок і добробут. А у нас якось так все виходить, що при будь-якій владі ми собі ради не дамо.
- Ви ще забули про німецький порядок. Не завжди він приводив німецький народ до добробуту, - заперечив Сергій, - хоча можу погодитись, що загальна культура суспільства значною мірою впливає на стан справ у державі. Але ж, рівень культури – не застигле поняття, дане народові навіки. Є фактори, що консервують розвиток цього рівня, а є такі, що значно його прискорюють. І я певен – те, що відбулось у 91-му році, саме сприятиме прискоренню цього процесу. Хай не зараз, не через 10 років, а через 30-40, у нас як рівень культури суспільства, так і рівень культури керівників стане достатнім, щоб був наведений порядок і ми зажили нормально.
- Доки сонце зійде, роса очі виїсть! Народ може не витримати такого довгого чекання власного окультурювання. А тоді, рано чи пізно, може з’явитись у народі лідер, що пообіцяє навести порядок і покращити добробут вже сьогодні і без необхідності витрачати енергію і час на підняття культури. І можете не сумніватись - народ з радістю піде за таким лідером, який швидко і рішуче наведе “порядок” своєю залізною рукою. Ой! Скільки разів це повторювалось в історії і повториться ще не раз.
- Але ж не треба порівнювати однопартійну диктатуру з багатопартійним парламентаризмом, де є і опозиція, яка не дозволить..., - почав говорити Валентин, але в цю мить задзвонив телефон і йому довелось перерватись. – Доброго дня!.. Так, це я... Привезли?.. А скільки?.. Добре, тепер у нас вже є всі компоненти для дослідної партії. Будь-ласка, приділіть особливу увагу ємності з метанолом, щоб ніхто з робітників особливо не принюхувався – дуже на питний спирт схоже... Так, так, добре. Я на Вас покладаюсь. На наступному тижні проведемо нараду. Я Вас перед цим попереджу окремо... Добре, до побачення!
Поклавши слухавку, Валентин промовив:
- От і добре. Все іде за планом. Незабаром виготовимо дослідну партію біодизеля і почнемо випробування на транспорті.
Леонід Якович, як завжди, приземлив:
- Це ще тільки початок шляху. Попереду ще стільки всіляких труднощів, що Ви собі і не уявляєте.
Сергій підійшов до Валентина і попрохав вийти прогулятись. Коли вони вийшли до коридору і зупинились біля вікна, Сергій вийняв із кишені згорнутий вчетверо лист із запрошенням на міжнародну конференцію до Хорватії і показав Валентинові. До листа зверху був причеплений листочок з резолюцією голови Комітету Кожевіна – надати пропозиції щодо поїздки на конференцію Сергія Глущенка.
- Уявляєш? Отримую вчора це запрошення, іду до начальника управління. Кажу: - Що мені робити? Чи виділять мені гроші на відрядження? А начальник і відповідає, що треба іти до Сікачова і вибивати кошти, але хитрує – сам іти до нього не хоче. Радить мені самому підійти до нього. Набрався я сміливості, пішов у приймальну, чекаю. Заступника довго не було, але все ж дочекався. Показую йому запрошення з рекомендацією Голови, а Сікачов так єхидненько на мене глянув: “Ви що, думаєте – як Голова сказав, то гроші для Вас так з неба і з’являться? Нема у нас зайвих коштів на відрядження. Кожевін сам майже все вибирає. Шукайте собі спонсора. Як знайдете, то й поїдете”. Але ж я точно знаю, що кошти на відрядження є, в бухгалтерії узнавав.
- А ти Голові скажи про це.
- Та... По-перше, Георгія зараз нема – буде лише на наступному тижні, а по-друге, я його знаю, не стане він заглиблюватись у цю проблему, у нього своїх вистачає. Скінчиться все тим, що викличе він Сікачова і скаже йому, щоб розібрався. Ну, а той вже зі мною розбереться, не сумнівайся, за те, що на нього “накапав”.
- То що, так просто здаєшся?
- Я думаю..., іноді треба і відступитися, щоб не наражатися на ще більші неприємності.
- Ну, як знаєш. Я, чесно кажучи, так легко не здався б.
У цей момент повз Сергія і Валентина пройшла коридором Світлана Ігорівна, молода гарненька жіночка з бухгалтерії. Погляди обох чоловіків як магнітом притягнуло до її витонченої фігури в чобітках з високим каблуком і вони тягнулися за цією фігуркою, доки ритмічний стукіт її каблучків не затих за рогом коридору.
Треба зазначити, що Валентин, хоч і був людиною сімейною, все ж не поводився як монах щодо інших жінок. Сергій же на той час уже більше трьох років перебував у стані після розлучення, тож не дивно, що він дозволяв собі задивлятися на гарних жіночок. А у цьому випадку задивитися було на що. Світлана Ігорівна була досить вродливою жінкою. Можна було сказати, що сама природа не поскупилася і нагородила її настільки привабливими рисами обличчя та фігурою, що їй не потрібно було докладати якихось додаткових зусиль, використовуючи якісь особливі тіні, помаду чи лаки для нігтів, щоб притягувати до себе погляди чоловіків, ніби магнітом. А, враховуючи те, що Світлана Ігорівна була незаміжньою, вона була предметом зітхань багатьох представників чоловічої статі Комітету. Та, з іншого боку, поводилася вона доволі стримано, зберігаючи дистанцію, тож і відверто залицятись до неї чоловіки побоювались. Але ж, помріяти, проводжаючи її поглядом, хіба заборониш? З цієї причини Валентин із Сергієм, майже одночасно зітхнувши, розпрощалися і розійшлись, кожен до свого відділу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482434
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.02.2014
автор: Valery