VI Польська неволя
З часу того Вкраїна стала невільна,
Й наладжувалися скрізь безнадійно
Польське право, звичаї й закони,
А українству всілякі були перепони.
Спочатку на Галичині, далі Поділлі,
А потім і на всій великій Україні.
Землі вкраїнські і панські наділи,
Тільки католики й поляки «іміли».
Це майже знищило руських князів,
Бо ополячились всі, хто влади хотів.
Тільки народ наші цінності ніс,
Для нас нашу землю і етнос зберіг.
Коли панщину Жигмонт завів,
Служити панам наш народ не схотів.
Тікав він, селився у «Дикому полі»,
Де вільним був, тішився на волі,
Хоч небезпечно було від татар,
Зате жити можна без панів і їх кар.
Йшли у степ великими ватагами
З мушкетами, луками й шаблями.
За вільний дух мали пошану,
А зватись, за це, почали козаками.
Вони захопили простори великі,
Здебільшого степи що були дикі:
Великий Луг та Луг Базавлуг –
Вдовж Дніпра й навкруг.
Степе безмежний, буйство вітрів і трав,
Чумак тебе зміряв, козак верствував,
Навпіл розкраяний Дніпром ти священним,
Козацької вольниці батьком хрещеним.
Стою серед степу чи може вартую,
Стогін землі під копитами чую,
Вітром у полі пронеслись навіжені,
Багрянцем вкрилися трави зелені.
Турок, татар, що темная хмара,
Що тих овець незліченна отара,
Січа завзята, рубати й рубати
За поневолені долі дівочі, за спалені хати.
День закотився, сонце сідає,
Сліпий бандурист тугу наганяє,
Сурми заграли сотні зібрати,
Рани загоїти, героїв сховати.
Вітер стихає, по схилу спускаюсь
Дніпрові вклонитись, водиці напитись.
Стихло тремтіння, біль вгамувався.
Чи не я той козак, що за татарином гнався?
Тяжко жилося країні в ту пору,
Поляки повсюди і скрізь брали гору,
Захисту від них не було,
Не раз горіло, пустіло село.
Пустеля снігова, отак
Сніг степом, сніг в долині.
Серед білого степу козак
Один у рваній свитині.
В очах картина життя:
Вороги на ріднім подвір’ї.
Та нема вже за те каяття,
Хата пустка, подвір’я у пір’ї.
Де шукати притулку, де йти?
Де свій біль вгамувати?
Лише шабля у нього в руці,
Лише плакати, лише стогнати.
Може десь ватагу знайти?
Може десь волоцюг пострічати?
Може здатись, до Криму піти?
Може зі смертю вінчатись?
Шум та гомін за яром.
Невже кати назад ідуть?
Невже й йому вже незабаром
Одвічні сурми загудуть?
Та ні, свої.
І знову у бої.
Воювали козаки за свій край, як могли.
З поляками бились й переговори вели,
Турків, татар ганяли степами.
Обкладена Вкраїна скрізь ворогами
Та й злагоди суспільство не мало,
До люду зневага скрізь процвітала.
Розлучалися сім’ї, козаки у поході,
Радості мало було у народі.
Ой лебедю сизий,
Моя ти опора,
Чоловіче милий,
Не так як учора.
Удвох у соломі,
Удвох у раю –
У чистому полі
По небу пливу.
По небу над хмарами
Над рідною хатою
Знеможеним чварами
Рідним селом...
Сивий кінь
Б’є ногою ганок.
Прощай, мій милий.
Світанок...
З часом козаків вже стало багато,
Старости їх почали залучати
Берегти від татар державні кордони,
Нарощувати нові вільні «уходи».
Самі ж звались у них гетьманами.
Вишневецький першим став з козаками.
Під проводом його фортецю звели на Дніпрі.
(15)50 рік – початок Козацької України-Русі.
Стала ця кріпость Україні заградою,
А козаки Запоріжжя – бойовою громадою.
З гетьманів державні мужі стали зростати,
Вони зуміли знову Україну-Русь підняти
До державницьких висот,
Їм вірив, за ними йшов народ.
Згадаємо тут найбільше видатних,
Дмитро Вишневецький був перший із них.
З Волинського княжого роду
Їм ще й тоді не було переводу.
Військо козацьке створити хотів,
Яке б не ховалося від ворогів,
А збройно стояло на низу Дніпра,
І центром – Хортиці Велика й Мала.
Славні мав на татар-турок походи,
Багато визволив з неволі народу,
Та коли на Молдову ходив-визволяв
В руки туркам від зради попав.
Його скинули з башти – упав на гаки
Й провисів на них днів мабуть зо три.
Товаришем в народі лишивсь січовим,
Байдою любим усім.
Самійло Кішка другим постав,
Аслан-город ущерть зруйнував
Й пробив тим у море дорогу.
Чайки взяли Чорне море в облогу.
26 років був у неволі
Та, козацькій дякуючи долі,
1600 вернувсь в Україну
За яку воював до загину.
Й отаманом удруге став,
Й знову ваги великої набрав,
Та невдовзі загинув в поході.
Оспіваний в думах народом.
Петро Сагайдачний – постать велика,
Від нього мали турки лихо.
Громив Трапензунт і Сіноп,
Він їм і з півдня утнув потоп.
А потім ще нищив Кафу й Царград,
У той час козакам не було преград.
Радість несли перемоги Вкраїні,
Знову єдналися розлучені сім’ї.
Вже з козаками водилися німці,
Звали в походи їх італійці.
Сагайдачний, з гетьманів, першим почав
Боротьбу з Польщею за український загал.
З просьби його патріарх Теофан
Настановив Митрополита у Київський храм,
А також п’ять українських владик,
Ввівши тим самим Польщу у крик.
Сильно він козацьку Січ підняв,
Хоча у відкриті війни не вступав.
Багато ще отаманів було потому,
Вони роль в Україні грали вагому.
Були Дорошенко, Трясило, Калуга,
Сулима і Павлюк, Гуня і Остриця,
Та і Хмельницький молодий з’явився.
У (16)22році
Побив турок в Чорноморській затоці
Пошарпав добре Царград.
Хоч козаки вільними зростали,
Але ж держави власної не мали,
Стогнали від польського гніту,
В неволі, їх батьки, жінки і діти.
Розрізненими були, як ми тепер,
А ворог з нас знущався й жер
Земельку нашу.
VII Гетьманщина
Але не завжди була неволя,
Всміхалась нам свободи доля.
Період (1647-1763р.р.) виділивсь осібно,
В ньому, хоча й не жили вільно,
Та з надією на свободу і краще життя,
Йшли воювати, щоб не було вороття
Польській неволі й татарським набігам
Та в неволі отриманим бідам.
Якби гетьмани за булаву не чубились,
Свобода тоді б відродилась.
України народився новий формат
І вже завойовників протекторат
Цей стан розвіяти не міг,
Був сплетеним навіки оберіг
І ми з ним зараз маємо державу,
Слабку іще та дуже мляву,
Але час пройде й нові українці
Гуртом, не поодинці,
Звеличать знову Україну.
VII-І Богдан Хмельницький
Віками залежна доля в нас,
Та все змінилося ураз
Коли Хмельницький гетьманом постав,
Народ відчув свободу, народ повстав:
Стережіться польські хами,
Вже не обдурите словами,
Вже не до ігор і забав –
Народ повстав.
Народні месники ідуть,
Колони воїнів гудуть,
Палають й падають маєтки,
Сиплеться піском заслон,
Втікають шляхти недобитки,
Белькочучи щось про закон.
Хмельницький Богдан
Із Чигирина був сам,
Сотника чигиринського син.
Навчався ще малим
У київській і польській школах,
Знався він на різних мовах,
Змолоду ходив в козаках, воював,
Під Цецорою у неволю попав.
Два роки пробув у неволі
Та завдяки козацькій долі,
Вернувся в Січ.
Був у фаворі у Володислава - короля,
В якого складною власна доля була,
Але любив король Україну,
Бо мав за спільну родину
Польський й український народ,
Попри ряд великих незгод
І панський шляхти гніт,
Який неволив руський рід.
Вольності король дав козакам,
Богдану - волю: захищай Вкраїну сам.
Заручившись підтримкою короля
Та відібравши грамоти в Барабаша,
Богдан пішов до козаків у гай
Кликати на бій за волю і свій край:
Вже сил нема терпіти та й перепон нема
Звільнити Вкраїну від лядського ярма.
У 1647 році
Всі українці були на Хмельницького боці.
Збирались у загони козаки і селяни,
Люд на Січі заповнив майдани:
- „Хвала нашому гетьману Богдану!
Веди нас здобувати Вкраїну і славу!”.
Хмельницький часу не гаяв,
Очолив велике повстання
Виступив із Січі, розрушив Кодак,
А потім, зібравши всі сили в кулак,
Вщерть розбив поляків на Жовтих Водах
А далі, під Білою Церквою, розтер їх у прах.
Видав універсал до українського люду -
- «Визволю всю Україну, вас не забуду!»
І відгукнулась на заклик уся Україна.
Повстали й Волинь, Червона Русь і Поділля.
З’явилися нові отамани й герої,
Встали на захист країни горою:
Ганджа, Морозенко, Гайчура, Кривоніс.
Богдан під Корсунем удар ще наніс.
Вкраїна вільна була і був Львів,
Але Богдан зрозуміти того не зумів.
І коли Ян-Казимір на трон зійшов,
З ним на мирну угоду пішов.
Не готовий був правити державою сам,
Хоча був Київ й біля Софії майдан,
І віра й надія народу безмежна.
Та все ж слід віддати Богдану належне,
Хоч погано справу політичну знав,
Та Україною розумно керував.
Богдан, як самодержець, був один,
Столицею назначив Чигирин,
Поділив усю країну на полки,
Назначив старшинам управу нести.
І все було б добре і час би кращий настав,
Якби на короля Хмельницький повстав
І вбив або полонив його біля Збаража,
Та замість цього сталася зрада
Інтересів країни й народу,
Було підписано зборовську згоду.
Мчать на Збараж загони,
Зносять польські останні кордони,
Поляки втікають, розкидані скрізь,
Король на коня без шолома заліз:
- «Не кидайте мене, я король!».
Та шляхта врізнобіч, як моль.
Хоч король їх собою спиняє,
Та від козаків спасіння немає,
Козацьку ж рать вже не спинити,
Ще мить і буде король вбитий.
Та могутнє «Згода!» вигук гетьмана.
Зупинив руку козака-отамана,
Зупинив козаків - вони відступили,
Хоча зупинитись не було сили,
Хоча мали сили шляхту здолати,
Рідну неньку вільною мати.
Замирились поляки із ханом
А потім з козацьким гетьманом,
Що повів себе не як батько,а вітчим.
Ця змова лишила Україну ні з чим.
Зрозуміти це нема в мене мочі,
Україна знову належала Польщі,
Хоч за змовою мала столицю й кордони
І великі козацькі загони,
Але народ лишивсь поневоленим знов,
І поляки, як завжди, не тримали умов.
А далі Білоцерківська битва й умова,
Що лишила Вкраїну в неволі без слова.
Була ще велика перемога під Батогом,
Де польська армія мала розгром,
Особливо перемога під Жванцем,
Та зрада татар перекреслила все.
Лихоліття й поляків лукавство,
Розорені ниви й хазяйство
Не давали гетьману спокою,
Що народ мав вести за собою,
Й країну від поляків рятувати.
Стукався Богдан в інші хати,
Де сили, підтримку де брати,
З турками добру мати угоду
Та ненависні бусурмани народу.
Інші: Швеція, Австрія - далеко,
Зблизитись з ними нелегко.
Московське лишалося царство,
Перемови вів він дуже часто,
Та родичатися з ним не хотів,
Бо порядків боявсь москалів,
Розумів, що демократична держава,
Під самодержцем, відразу би впала.
Але таку скруту від поляків мав,
Що до уваги цього вже не брав.
І запросив московських послів,
І 8 січня (1654) цар в Україні посів.
Негідно була зроблена справа,
Згодом самостійної України не стало.
Інша історія пішла відтепер,
А великий гетьман невдовзі помер.
10 років ще боролась держава,
На своїх вольностях й землях стояла,
Та бездарний Юрась Україну добив.
Виговський потому, що міг те робив.
Невдовзі почався розбрат
І Україна великих зазнала втрат.
Продовжив Хмельницького справу
Виговський Іван,
З Волині був сам,
Чоловік добре освічений,
Цим був примічений.
Мав здатність до державних справ
І швидко писарем в Богдана став.
Гетьманом йшов, шляхом Богдана.
Та бачив, що єдність з Москвою погана,
Московський уряд вольності поправ,
Шереметьєв воєводою в країні став.
Й надумав гетьман вийти з-під Москви
І федеративно знову увійти
До королівства Литовського й Польського,
Під назвою Великого князівства Руського.
Це рішення в Гадячі прийняте на раді,
Підтримане в усій українській громаді
Уряд московський, як тільки прознав,
Військо Трубецького на Вкраїну послав.
Битва велика сталася під Соснівкою,
Доля московітів там була гіркою,
Військо московське розбито ущерть,
Його залишки вигнали з Києва геть.
Виговський став творити державну еліту
Та не до вподоби це простолюдному світу.
Запорожці з Сірком на чолі,
Неначе не в собі,
Проголосили гетьманом Хмельниченка.
Знову розтала надія маленька
На власну державу, на власну свободу.
Та хіба дорікнеш своєму народу.
Він сам у ярмо, в неволю попхавсь,
Знову на милість цареві віддавсь.
І почалися війни гетьманів,
То за одних то інших тиранів,
Як за Київської Русі князі,
Тепер українці чубились всі.
І ще Чуднівська умова була,
Що нас з Польщею знову звела,
Золотаренко і Сомко за Москвою пішли,
Щоб Лівобережна Україна держалась Москви.
Почався поділ України,
Який лишився і до нині.
Це руйнувало, нищило країну,
Розорялись землі, розпадались родини.
Князівству Руському не судилось зійти,
Ворогували вкраїнці, воювали брати.
VII-ІІ Руїна
Почали ворогувати віднині
Ліва і Права – дві України.
20 років руїна стояла
Доки Вкраїна знеможена впала.
Чубляться українці, чубляться віками:
Вбили клин ворожнечі між нами
Любі сусіди – ляхи й москалі.
Нема надії на відродження Русі.
Рідна Україно, схаменися,
Навкруг поглянь, світ подивися
І загляни в середину собі.
Чому у владу пхаєш хамів?
Чому чужинців маєш в храмі?
Чому еліти не було й нема?
Чому біду в країні змінює біда?
Чому в тебе безправні люди?
Чому країною керують юди?
І захисту від них нема. Чому?
Й закони пишуться кому?
На правобічній гетьманував Тетеря.
Був лихий, крові ненажера,
Землі вкраїнські Польщі віддав,
Й Виговського на смерть скарав,
Загубив Богуна з товаришами
Та й Хмельниченка зв’язав ланцюгами
Ця з поляками нелюдина
Тіло Богдана викинула із домовини.
Довго гетьманувати пройдисвіт не зміг,
Від народного гніву до Польщі утік.
На лівобережжі – Брюховецький - простолюдин,
Простолюдністю тою був на Січі любим.
Але ж з запорожцями він хитрував,
За їх спиною руку московську підняв.
Скарав на смерть Золотаренка й Сомка –
З Виговським стала в них дума одна.
Подать при ньому понесли до Москви,
Скрізь виростали московські шинки.
Понаставляв по містах з Москви воєвод,
І насамкінець проти себе цим збурив народ.
Під тиском його відійшов від Москви.
На лівобережжі українці війну почали.
Земле рідна,
Україно кохана,
Дитятко маленьке
Без батька і мами.
Де батько, де ж батько мій?
Батько твій – мужі незграбні,
Злодійкуваті і похабні:
На сході туляться до москаля,
На захід – до поляка,
Ті бусурмана кличуть іздаля,
А ті за милістю у австріяка.
А матір, матір де ж моя?
Та загубили твою матір,
В неволю в Кафі продали,
Із турком кварту розпили
Та і забули знов про тебе.
Петро Дорошенко долучився до тої війни
Став гетьманом по обидва боки.
Москалі втекли та вернулися скоро.
Великий він гетьман то розкажем про нього.
З давнього козацького роду,
Лишились ще в пам’яті народу
Дід його Михайло, що був гетьманом
І батько – полковником ходив з Богданом.
Сам за Виговського був полковником
І щирим його поборником.
Став після Тетері гетьманом правобережним,
Старався бути від Польщі незалежним
І гетьманом всієї України,
Яким невдовзі й став
Україні знову самостійність надав.
Розумів що волю втримати не зможе
І вирішив - буде найбільше гоже
Піти у підданство Туреччини.
Але такі стремління були недоречними,
Вони, хоча й давали країні свободу,
Та чи спитав він у свого народу,
Що мав ненависть до бусурман.
Народу краща неволя росіян.
Та й не надовго це було, бо Многогрішний,
Будь його рід в віках невтішний,
Дружбу з гетьманом порвав,
Лівий берег знову москалям віддав.
Так ні з чим лишився Дорошенко,
Сів на правому березі Ханенко.
Довго точилась між ними війна,
Втрутилася Туреччина в неї сама
І залучила до себе Правобічну Україну.
Та з неї по цьому народ весь відхлинув,
Спустів колись квітучий край,
Боже, про нас колись вже згадай.
Дорошенко зрозумів, що програв,
Сіркові клейноди гетьманські віддав.
Помер під Москвою в Волоколамському повіті
1698 літа.
Треба сказати про отамана Сірка.
Козацька постать велика така.
Не раз військо турецьке громив,
І на справи державні великий мав вплив.
Боялись, як вогню, його бусурмани,
За батька вважали козаки і селяни.
Хоча й освіти і не мав,
Та славу лицарством набрав.
Громив турок і татар, доходив Арслану.
Йому приписують і лист султану.
Сірко зажив слави в козаків,
Лиш отаманом був 15 разів,
Бив поляків, турків й татар,
І мав прозвисько Урус-Шайтан.
Нині в Капулівці могила Сірка,
Стоїть в пам’ять монумент козака.
Йшов завжди стежкою Богдана,
Яка б ця стежка не була погана
Підтримував протекторат царя,
Але щоб Україна була своя,
За переяславські угоди,
Й на москалів ходив не раз в походи.
Проти ляхів воював з Виговським
І знову владу встановив московську.
Хмельниченку вдруге булаву віддав
А потім Брюховецького обрав.
На жаль були бездарними гетьмани
Та, що поробиш, їх козаки хотіли самі.
До влади Дорошенка також привели козаки,
І розбили правобережні полки,
Але потім проти пішли воювати,
Щоб знову Україну цареві віддати.
Не простили йому протекторату турецького.
Та й смерть пригадали Брюховецького.
Останній гетьман Руїни Самойлович,
Досить освічений попович,
Але повний прихвостень Москви.
Під владу Москви пішли всі городи,
Правобічна Україна повністю розорена,
Війнами народ весь зморено,
І патріарх підпав під москаля.
Повержена країна була вся.
Та й гетьмана «у дошку свого»
Відправили в Сибір самого.
По ньому гетьманом став Мазепа.
(закінчення слідує)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482568
Рубрика: Поема
дата надходження 28.02.2014
автор: Леонід Ісаков