VII-ІІІ Занепад Гетьманщини
Іван Мазепа
Останній гетьман, що міг звільнити Україну,
Та довго збирався, а як зібрався загинув.
Важко створити портрет людини
Незрозумілої й донині.
Занедбаний в віках
Мазепа все ж є гетьман наш,
Великий не менший за Богдана
А помилка його та ж сама:
Єднався з москалями,
Знову нас тягнув до ями.
Стогнав народ при ньому,
Хоч гетьман і потому
Супроти царя пішов
Звільнити Україну знов.
І козаки за ним пішли,
І битви славні ще були.
З’єднався з шведом під Полтавою
Якби не скритним був
То вкрив би себе славою.
А так –
Вся справа вийшла з ломаний п’ятак,
Бо поки народ Мазепу зрозумів
Москаль міцно в Україні засів.
Кирило Розумовський завершив нашу волю
Останній гетьман був призначений Москвою.
Далі про нас лише «заботілась» Москва,
А Україна їй у повне підданство пішла.
VIIІ Російська неволя
Насильство розповсюдилося скрізь,
Москаль у дірку кожну ліз,
Й народ затих, неначе вмер,
Забув про волю, став тепер
Покірним, впрягся у ярмо,
Панам віддали все село,
Що слало козаків у Січ.
Неначе наступила ніч,
І сонце більше не вставало.
І пустота у головах гуляла.
На панщину та до шинка,
Оце була дорога вся.
При дорозі,
У облозі
Квітка розцвітала
Похилилась, почорніла
Не розквітнувши, зів’яла.
При дорозі,
У облозі
Бур’яном зажата
Похилилась, почорніла
Стара біла хата.
Біля хати,
На облозі
Дівка спочивала
Помарніла, нахилилась,
Дитя повивала.
Чого ж, моя рідна ненько,
Внука не плекала.
Чого ж свою рідну дочку
Ти не шанувала.
При дорозі,
У облозі
Квітка розцвітала
Похилилась, почорніла
Не розвівши, зав’яла.
Затихли надовго козаки і голота,
На довгі роки утворилось болото,
Надовго свобод України не стало,
Але москалям і це було замало.
З козацьких полків вже постійне військо,
Не гетьман, а колегія Малоросійська,
І грамоти на дворянство - старшині,
Й селяни їм - кріпаки, віднині.
По тій лихій годині
Січ зламали
І козаки втікали
Далеко за Дунай.
Хоча була ще й січ нова
Та вже була чужа.
Був ще січовим отаманом Калниш
Останній наш «лебединий крик».
Скінчилася звитяга й свобода.
ІХ Совіти
Доки не настав ХХ вік,
Що відкривав волі потік
По всьому світу і у нас.
Революції буремний час:
В лютневу негоду
Юрби народу
Імперію вщерть рознесли,
Й надію знову нам дали
На власну державу, на нашу свободу.
Виростали вожді із народу,
В маленьку одну мить,
Держава-Україна знову стоїть.
З імперії мертвого тіла
Пагони свободи росли,
І Україна як вміла
Збиралась тим шляхом іти.
Сон на кінець перервала
Згадала про мову свою
Сердешна знову не знала
Що ще раз загине в бою.
Що як у минулі століття
Наступить повний розбрат
Вкриється горою сміття,
Управляти новий буде кат.
Та це вже потім узнає
А зараз епоха нова
Лиш тільки очі втирає
Із попелища встає.
Знов боротьба за свободу
Знову ллється народна кров
Знову та клята незгода
Знов наламаємо дров.
В борні народяться й загинуть
Директорія й УНР
Перлини звитяги розсиплють
Які лише збираєм тепер.
Маленькі козацькі загони.
Розсіяні скрізь по лісах,
Великі вели перегони
Совіти ламаючи в прах.
Та все дарма,
Імперія нова зійшла,
70 років совіти,
Сорому нам ніде діти.
Ідеї в угоду
Добили свободу,
Розтоптали до тла
Лише герої та пам'ять нам несли
Маленькі проблиски свободи,
Маленьку іскру, мій народе,
З неї багаття розпали,
Хай світ узнає, хто є ми.
Гарцювали по Україні
«карлики маленькі».
Наші села,
Наші хати
У крові топили.
Роззували, роздягали,
По снігу водили
Нашу Волю
У тяжку негоду.
Та не вбили Україну
Й пам’яті народу.
Й настав довгоочікуваний час
Х Сьогодні
Все радістю запроменіло враз,
У Раді прозвучав акт незалежності, свободи,
Весь світ співав, з нами раділи всі народи,
Що є держава в нас, що врешті-решт то ми
Є в Україні рідній вільними людьми.
Десять віків ти йшла до волі,
Боролась, не корилась долі.
Сікла шаблями колючий дріт,
Що закривав свободи світ.
Від гніту ворогів стогнала,
Ганьбою зради ти вкривалася не раз,
Але, як фенікс, з попелу зростала
І розцвітала на короткий час.
Велике щастя випало й мені:
Сьогодні знову завойовано свободу.
Наш прапор майорить і тризуб на щоглі,
Сповнились надії й чаяння народу.
Божа благодать на нас зійшла:
Моя Вкраїна знову розцвітає.
Тюрми розкрились, навіки орда пішла.
І серце радістю палає.
Привселюдно на всю Україну, на весь світ
Тріумфують депутати, тріумфує весь наш рід,
Наш прапор розгорнуто над Києвом і в Раді,
Ніщо нам українцям вже не стане на заваді,
Нам разом всім поспільством світом йти,
Ми прапор наш несемо крізь віки.
Нестримна радість у серцях:
Ми скинули неволі гніт.
І золотом пшениця на ланах,
І неба чистого блакитний цвіт.
Сльози радості в очах:
Він майорить відкрито, вільно.
Ми вільні люди, в селах і містах,
Будуємо свою державу спільно.
Не буду перших називати імена,
Вони іще живі, попереду в них боротьба,
Не можна у революційній хвилі
Довго знаходитися в силі,
Щоденно треба на країну працювати,
Бо враз здобутки можна ті віддати.
Ось подивися сам,
Як легко втрачено Майдан.
Таких утрат історія багато знає,
Тому тяжка тривога серце крає:
Де ті що першими ішли,
Що тяжко нашу волю здобували?
Невже зістарились і спочивать пішли,
Долю твою пройдисвітам віддали?
Народ забув що волю треба берегти,
Дозори скрізь і всюди виставляти.
Тільки тоді земля буде своя завжди
І не прийдеться знову крові проливати.
Забув і знову маєш їх:
Дивись на це збіговисько своїх.
Турботи в них вже не твої,
Влада для них це «деребан» землі.
Дивись і накопичуй сили знову,
Бо вже вони не розуміють слова.
Йди знову на майдан,
Йди волю захищати сам!
Зима 2012 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482638
Рубрика: Поема
дата надходження 01.03.2014
автор: Леонід Ісаков