Сьогоднішнє суспільство дедалі більше нагадує мені ліс. Кожен з нас живе за допомогою інстинктів. Виживає сильніший – це головний орієнтир сьогоднішніх людей. І якщо ти допоможеш слабшому станеш на його місті.
Ліс це як суспільна група людей, яка не приймає тих ,хто виділяється. І в цьому суспільстві завжди була істота, яка завжди виділялась, хоча в цьому випадку можливо саме це допомогло пристосуватись до життя до зовсім інших умов життя, яке вбило б її.
А ось ми зараз її бачили. Зараз вона нестримно літає від одного пенька до зваленого вітром граба. Її довге тіло протидіє сильним поривам вітру, що зовсім не притаманне до цієї пори року, зазвичай тут спокійна сонячна пригода, я часто приходжу сюди, щоб зостатись на одинці із своїми анти міськими думками. Та зараз не про це.
Ця пташка буруватого забарвлення зверху, вохристий наліт на волі, спина в неї природнього іржаво-рудого кольору, повздовж широко чорні і білі смуги. Прекрасний птах. Нагадує мені молодого хлопця, якого я останній раз бачив років п’ять тому, коли дивився в дзеркало. Так це був я, справжній я, життєрадісний, прагнучий міняти світ під себе, а не схилятись під хвилі життя. Я більше не дивлюсь в дзеркало. Соромно…
Це птах, хто він? Ви не повірите. Це звичайна зозуля. Точніше незвичайна. Вона продовжувала повторювати свою дивну, для мене, траєкторію. Я присів недалеко від місця її полювання. Через її непосидючість я про себе назвав цю птаху – Несідайка.
Через свою заклопотаність Несідайка навіть не помітила моєї присутності. Вона довго рилась то біля пенька, то біля поваленого дерева знаходила якусь комашню і летіла кудись на дерево. Куди саме я не міг тоді побачити через те, що це місце знаходилось з іншої сторони дерева і для того, щоб задовільнити свою цікавість я почав рухатись, дотримуючись початкового радіусу і враховуючи вітер. Не знаю чому, але тоді я думав, що мій запах донесеться вітром до Несідайки і вона щезне з мого життя так, як появилась.
Я зробив легенький крок, потім ще кілька і був вже на пів шляху до цілі, аж раптом Несідайка знову спустилась і почала знову полювати. Мені довелось завмерти. Та все ж моя персона цього разу не була непоміченою, наші погляди переплелись. На моє здивування Несідайка не розкрила крила і не полетіла десь далеко за горизонт. Вона подивилась на мене як на стовбур, як на неживий предмет. Відірвавши погляд, вона продовжила полювання, яке видалось трохи довшим ніж за звичай, бо час від часу Несідайка дивилась на нерухомий стовбур.
І ось їй вдалось зловити якусь комаху, тоді Несідайка поспіхом злетіла вгору. Нарешті нерухомий стовбур почав рухатись. В мене стерпли м’язи від того почались трястись руки і коліна. Безшумно пересуватись стало трохи важче, але бажання отримати відповідь брало гору і я продовжував ступати.
Я був на місці. Десь на висоті трьох метрів на тонких гілках було гніздо. Далі побачене мною сіє сумніви в моїй голові і до нині. В гнізді було маленьке пташеня, яке жадібно вихопило з дзьоба Несідайки комаху, проковтнуло її і весело защебетало. Щаслива мати пригорнула своє маля крилом, а воно далі продовжувало пищати, просячи ще смачної комашні. Та мати не поспішала летіти на полювання, не тому, що вона погана мати, Несідайка готова весь час годувати свою дитину, та вона хоче побути із своєю кровинкою.
Наші погляди знову перетнулись, тільки цього разу погляд був зовсім інакший, Несідайка все зрозуміла. Я здивовано усміхнувся, не вірячи своїм очам, у відповідь я теж побачив посмішку.
Так я продовжував стояти і дивитись на щасливу маму. По своїй природі Несідайка за сезон відкладає по двадцять яєць і тому, щоб у її дітей було більше шансів вижити, вона змушена підкидати яйця в гнізда інших птахів. Саме це є прикладом природнього інстинкту.
Несідайка вирішила змінити стан речей. З побаченого я можу сказати, що вона хороша мати, яка піклується про свою дитину.
Рудий малюк виліз з-під крила матері ніби виганяючи її на полювання. Несідайка ступила на край гнізда, поглянула в мій бік і полетіла здобувати їжу для свого карапуза. Вона знову метушливо шукала комах, тим часом малий Несідайло вирішив почати досліджувати світ, він за прикладом матері доповз до краю, а далі зробив стрибок самогубці. Від звуку падіння маленького пташеняти в мене стиснулось серце, а Несідайка стрімголов кинулась до маляти, вона несамовито кружляла над тілом своєї дитини, коли вона зрозуміла, що життя її кровинки обірвалось, на весь ліс пролунав крик душі у вигляді зойку.
Несідайка приземлилась поблизу тіла і божевільним поглядом дивилась на нього. Мені хотілось підійти висловити свої співчуття, але я людина, Несідайка утече, і це буде виглядати наче я хочу розлучити її з дитиною.
Через якийсь час до місця почали приходити і прилітати різні тварини, які почули біль, якого зазнала Несідайка. І всі висловлювали співчуття убитій горем матері.
Через день я залишив село і подався в місто, та досі перебуваю під враженням побаченого.
Через, можливо, тиждень після того, я сидів в своїй улюбленій кав’ярні за чашкою кави. Як зазвичай мені до вподоби сидіти біля вікна і безтурботно дивитись на людей, які проходять повз вітрину. Я завжди заглядаю людям в очі, намагаючись уявити ,хто ким працює в житті. На протилежній вулиці збирає сміття майбутній мільйонер, який заробить свій капітал переробкою сміття. Тільки що пройшов високий, худий юнак, в його руках було багато книжок, які той взяв в бібліотеці, бо на ноутбук, або електронну книжку в нього немає грошей. Можливо в майбутньому він зробить революційне відкриття і назавжди змінить людські життя. В очах людей, останнім часом, я все частіше бачу жагу, і вона проявляється до матеріального світу. Це проявляється в когось більше, в когось менше.
Саме ця жага керує сьогоднішнім суспільством, кожен намагається збагатитись, мати кращу машину ,ніж в сусіда, і саме це заставляє видумувати людей щоразу більш ефективні засоби здійснення бажаного. Але що буде з такими людьми далі? Мети досягнено і сенс життя втрачений, ні.
В людини, як істоти, на шальці терезів переважає матеріальне. Саме тому ми зараз бачимо світ таким як він є. Люди хотіли збагатитись, і для цього лізли із шкури, так і з’явились всі комп’ютери, планшети, айфони.
З іншої сторони, можливо не варто судити про людей через те що ти побачив декілька людей які переживають кризу в своєму житті. Адже я й бачу молодих студентів, які грають на вулицях просто для того щоб розвеселити народ, вчора бачив закоханих, які гуляли тримаючись за руки. Я бачив лише одну безмежну любов, яка зможе зламати все що буде стояти на їх шляху.
Так чи інакше мені слід повертатись до оповідання, а ви на хвилину відкладіть книжку, чи відійдіть від екрану і подумайте, що у вас більше переважає: матеріальне, а можливо все ж таки духовне. І до всього цього задайте собі питання: «чи щасливий я, чи потрібно щось міняти.»
Я сиджу, переповнений цим, думаю, і допиваю свою каву, до кав’ярні заходить мій друг, я відриваю погляд від вікна, щоб привітатись, а по вулиці іде дівчина п’ятнадцяти років і тримає на руках новонароджену дитину загорнену в якесь лахміття. Дитина плаче, дівчина притискає її сильніше, щоб приглушити крик. За вікном крик був дещо принишклий , але все ж таки я почув і оглянувся. Дівчина провела по мні поглядом і зупинила свій хід. Як зазвичай я заглянув в очі.
Тремтіння, страх, розгубленість – те, що я встиг побачити в її синіх бездонних очах. Далі вона повільно почала повертатись, розуміючи, що я все зрозумів.
До мене підійшов Семен, мій друг, ми потиснули руки і я поспішно попрощався, розуміючи, що дівчина зараз важливіша, ніж розмова про зради Семена перед своєю дружиною, які він просто колекціонував і викаблучувався перед нашою компанією.
Я зняв пальто з вішака і вийшов з кав’ярні. Опинившись на дворі, я почав шукати своїм поглядом цю дівчину, пришвидшивши крок мені вдалось побачити її за високим чоловіком, який навіть не дивився на неї. Вона побачила мій погляд на собі і швидко звернула за будівлю.
Коли я дістався до того темного закавулка дівчини там не було, але відстань до краю була занадто великою, щоб її можна було подолати з дитиною на руках. Тому я збавив темп і почав входити в незнайоме для мене місце.
Пройшовши декілька метрів з ліва від мене стояв сміттєвий бак за яким я почув шарудіння. Потравивши пальто я пішов на зустріч порятунку дитини. Я був на місті, за смітником сиділа дівчина, вона вся тремтіла і чекала на те, що я викличу поліцію.
- Вставай,-сказав я подаючи їй руку.
Натомість вона швидко схопилась за неї, ніби це мотузка за допомогою якої можна вибратись з бурхливого моря. Вона стояла переді мною в зеленій кофтині з каптуром, а з -під нього стирчала кепка, все це було зроблено для того, щоб сховати своє обличчя.
- Ходімо зі мною - промовив я як ультиматум і не став чекати на її заперечення. Я розвернувся і швидким кроком вийшов звідти.
Вона почала наздоганяти мене і йти в крок зі мною. Всю дорогу я мовчав, а вона не насмілювалась порушувати тишу.
Ми прийшли в кафе , я вибрав столик біля вікна і щось замовив. Мені знову хотілось дивитись на людей, але дівчина перервала тишу.
- Його звати Дмитро.
- Кого? -спитав я справді, не розуміючи сказаного.
- Батька дитини.
За столом далі настала тиша. Я зробив вигляд, що це мені не цікаво, а вона чекала моєї реакції.
- Він на рік старший за мене.-продовжувала дівчина. Мені здавалось, що я його любила, а одного разу на його день народження сталось результат чого перед твоїми очами.
Я подивився на дитину, в її безневинні очі, мені стало шкода його.
- Як його звати? -перебивши сплеск відвертості, спитав я дівчини.
- В нього немає імені -сказала вона.
- Давай дамо йому ім’я.
Вона опустила очі, а я зрозумів чому в нього немає імені. Це навіяло на мене жах, але я знав як далі діяти.
- Давай назвемо його Михайло. Запропонував я. Михайло сильне ім’я, воно йому пасує.
- Ні - швидко заперечила мати.
- А яке ім’я ти б дала йому? - з надією спитав я.
Вона довго сумнівалась, але промовила:
- Олександр…
- Це прекрасне імя. Нехай він буде Сашко.
В своїй стратегії я вирішив зробити перерву, бо принесли їжу. Закінчивши, я задав питання просто в лоб.
- Чого ти хотіла заморити голодом Сашка. Вона мовчки відклала столові прибори і зробила вигляд, що не почула мне. Ходімо зі мною.
Я розплатився і ми вийшли. Дорогою до особливого місця вона розказала як, посварилась із батьками через джинси і через це нібито втекла з дому,щоб вони нічого не знали. За час вагітності вона жила в подруги, поки не приїхали її батьки і не викинули її з дитиною на вулицю. Я все слухав, але мовчав.
Ми були на місці височезного моста, через який рідко їздили звичайні автомобілі, його використовували для вивезення сміття на звалище.
Я зупинився.
- Скинь його, нехай не страждає.
Вона подивилась на мене здивованими очима.
- Так, скинь Сашка. Скинеш його і проблеми всі зникнуть. Зможеш повернутись до батьків і жити як і раніше.
Вона подивилась на Сашка і нерішуче почала робити кроки до краю мосту. І ось вона на краю тримає на витягнутих руках свою дитину, готуючись скинути його з величезної висоти.
Саме в цей момент мені хотілось провести паралель між Несідайкою і цією дівчинкою. Між інстинктами і розумом.
Навколо запанувала тиша. Здавалось, що час спинився і я чув як б′ється серце дівчини. Я вже був готовий бігти до не, щоб забрати дитину. Та раптом вона різко відступилась від краю і сильно пригорнула до себе Сашка.
- Відвези мене додому…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483224
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.03.2014
автор: РадникПризидента