Глава VIIІ
Тим часом, Сергій не полишав надій ближче познайомитись зі Світланою. Знаючи її звичку ходити в обідню перерву до їдальні, він навіть відмовився від своїх домашніх бутербродів і теж почав учащати до їдальні. А там, на правах якого не якого, але знайомого Світлани, підсідав до її столика і заводив нейтральні світські розмови, потроху виявляючи коло її інтересів. Брав до уваги також і те, що розповідав і радив йому Валентин. Однак, незважаючи на всі зусилля, жіночка трималась весь час досить незалежно і витримувала дистанцію на межі сторонніх розмов, м’яко і тактично відмітаючи будь-які намагання торкнутися сфер її особистого життя чи перейти на більш близький рівень стосунків. Сергій не міг заспокоїтись і з кожним днем все більше відчував бажання бути поряд зі Світланою, все важче було зранку дочекатись обідньої перерви. Намагався розібратись у собі, в своїх почуттях. Що це – закоханість, чи біологічний потяг? Постійне перебування у полоні безсоромних фантазій вже вимотувало, заважаючи нормально ходити службовими кабінетами. І лише в обідню перерву всі питання відходили убік: підсівши до столика навпроти Світлани, Сергій виринав із своїх мрійливих сюжетів, опинившись перед іще більш магнетичною реальністю. Дивився, дивився і подумки запитував себе вражено: - Ну яке ж багатство дарма пропадає?!...
Потрібен був якийсь привід, зручна нагода, щоб зрушити цю ситуацію з мертвого місця. І незабаром така нагода видалась. Наближались нові вибори, голова Комітету Кожевін вирішив знову балотуватись, тож доручив Сергієві сформувати команду з 30-40 чоловік для ведення агітації на окрузі. Обдзвонивши стару команду, що була чотири роки тому, вдалось залучити тільки половину людей. Потрібні були нові люди і поступово, день за днем Сергій знаходив все більше добровольців. Отут і прийшло на думку підійти до Світлани. Але йому не хотілось заводити цю розмову серед її співробітників у бухгалтерії, тому довелось деякий час почергувати біля вікна у коридорі перед обідом, щоб дочекатись, коли Світлана буде йти до ліфта. І от, нарешті, - її струнка постать, що вкотре примусила схвильовано калатати серце, відчуваючи у скронях його нетерплячі поштовхи. Обважнілими ногами рушив назустріч.
- Світлано, добрий день!
- Вітаю! – на ходу відповіла жіночка, глянувши на Сергія заклопотаними чимось своїм очима, і ввічливо посміхнулась.
- Я вибачаюсь, е-е..., можна на хвилинку? Маю до Вас одну важливу справу.
- ?... Добре. Я Вас слухаю.
- Ви знаєте, що наш Георгій Іванович збирається балотуватись у депутати на новий строк?
- Так..., чула. Тільки не розумію, навіщо це йому. Кажуть – тепер будуть вимагати, щоб депутати не обіймали таких значних посад у виконавчій владі. То нашому голові, мабуть, треба буде вибирати, ким бути – головою Комітету чи депутатом?
- Ну, поки це ще приймуть – сто років пройде. А що він зараз вирішив – не знаю. Через кілька днів будуть у нас в Комітеті збори, то, певно, він розкаже. Поки що мені доручено сколотити виборчу команду. Оце шукаю добровольців. Не бажаєте приєднатись до нас?
- Не знаю... Навіть не думала про таке. Я ж ніколи раніше агітацією не займалась?
- Кожен з нас колись вперше цим зайнявся. Нічого складного. Головне – почати. Тим більше, що ми, переважно, працюємо командою. Поодинці виходять на округ лише найдосвідченіші агітатори. Погоджуйтесь!
- Не можу я так одразу вирішити. Треба подумати. А що, у Вас так скрутно з набором команди? Важко знайти більш досвідчених людей?
- Ні-і..., чому ж, - почав викручуватись із ситуації Сергій, відчуваючи легку нотку сарказму в останніх словах Світлани, - десь половину людей я вже знайшов. Але ж, і кандидатів у депутати багато. Вони теж зараз збирають людей у свої команди. Тому багато знайомих, яким я телефоную, вже задіяні в інших командах.
- Знаєте що?... Давайте так... Якщо у Вас вже буде дуже сильна скрута з кадрами, то підійдете до мене ще раз. А якщо проблем з людьми не буде..., ну то, м-м... хай краще цим займаються спеціалісти.
Сергієві лише цього й треба було. Зрозуміло, що проблем щодо добровольців не виникало, але ж... хто заважає сказати, що вони є? Вже за три дні Сергій не відстав від Світлани, доки вона не погодилась увійти до складу команди. А також запросив її на перші збори, що мали відбутись за участю Георгія Івановича у актовому залі Комітету.
Збори відбулись в обідню перерву, щоб ніхто не закинув голові Комітету, що він використовує службовий час і своє становище. Невелика зала, що ледь вміщувала осіб п’ятдесят, була майже заповнена. Відчиняли її, певно, не досить часто, тому в прохолодному запиленому приміщенні відчувався запах вогкості старого будинку. Крізь високі вікна, напівприкриті важкими вицвілими портьєрами, в яких вгадувалось темно-червоне забарвлення, ледь пробивалося осіннє світло глухого внутрішнього подвір’я.
У президії вже сиділи двоє заступників голови, чекали лише на Георгія Івановича. Сергій, як один з організаторів цієї зустрічі, хотів сісти у першому ряду і запрошував Світлану приєднатися до нього, але вона чомусь запротестувала і пішла у середні ряди. Сергієві цього не дуже хотілося, але бажання бути поряд з Світланою все ж перемогло, тому він мовчки пішов за нею.
Нарешті, до зали зайшов Кожевін, швидко покрокував до президії і, ледь присівши, сходу розпочав розмову. Спочатку розповів про загальну політичну ситуацію в країні, про розподіл політичних сил перед виборами, про своє рішення взяти участь у виборах до Верховної Ради. Одразу з місця хтось, явно за попередньою домовленістю, запитав, чому він, обіймаючи посаду голови Комітету, прагне стати депутатом Верховної Ради, де від нього будуть вимагати подати у відставку з посади Голови. Кожевін аргументував це тим, що, попрацювавши на посаді голови Комітету, зрозумів – на цій посаді він майже нічого не зможе зробити у напрямку енергозбереження та впровадження нових, нетрадиційних видів енергетики і лише через Верховну Раду можна домогтися, за підтримки міцної фракції, прийняття необхідних законів, що будуть стимулювати цей процес. Тому він потребує підтримки міцної і активної команди у суворій передвиборчій боротьбі. Затим перейшов до завдань, що стоять перед командою. Представив одного з своїх заступників, Мирослава Шумського та Сергія, як керівників виборчого штабу. Запропонував збиратись через кожні два тижні і на тому збори завершив.
Ще коли Сергія тільки представили як керівника штабу, він відчув на собі зацікавлені погляди з різних кінців зали, особливо – жіночої половини. Але набагато більше його вразило те, що це явно не сподобалось Світлані, яка час від часу почала стурбовано і похмуро кидати стріли своїх поглядів у різні боки, а по закінченні зборів поспішила залишити залу.
Сергій, не питаючись дозволу, вирішив супроводжувати Світлану додому. Розрахунок у нього був лише на те, що вона сприйме це як джентльменський чоловічий вчинок і не буде ставити зайвих запитань. На вулиці дощило і деякий час розмова велась навколо перспектив осінньої погоди, ніби в цьому питанні могли бути якісь варіанти, окрім поступового наближення зими. Нарешті, тема вичерпалась, помовчали. Першою мовчання перервала Світлана:
- Просто не знаю, чим я зможу допомогти вашій команді? Я відчуваю якусь розгубленість – не моє це. Усі ці мітинги, пікети, роздавання листівок, агітація. Не вмію я це все робити.
- Я теж так боявся чотири роки тому. Але тут важливо перший раз переступити через якусь невидиму межу і потім вже усе піде як по маслу. Куди уся ця сором’язливість і дівається?! Так що, тут головне – почати, а потім буде легше.
- Все одно, я не впевнена, що зможу цю межу не лише переступити, але й знайти її. Може мені, все ж, відмовитись?
- Ну, це вже якось незручно тепер буде, після того як ти записалась! – переконливо заперечив Валентин, непомітно перейшовши на „ти”. – Нічого! Я ж уже казав, поодинці у нас мало хто буде ходити по округу – тільки найдосвідченіші. Працюватимеш у групі, а я буду допомагати.
Так вони ще деякий час сперечались, хоча в якийсь момент Сергій зрозумів, що Світлана веде суперечку із спортивного інтересу, лише тому, що їй подобається, щоб її вмовляли, щоб чути все нові й нові аргументи. Тоді він вирішив припинити цю комедію і перемінити тему. Несподівано запитав:
- Світлано, а ти спортом займалась коли-небудь?
- ?... А чому ти про це так раптом запитав? Так. На теніс ходила деякий час.
- Чому деякий час? Щось завадило?
- Та... так. Студенткою ще була. Грала просто так – для власного задоволення. Не збиралась займатись цим професійно. Але тренер почав вважати інакше. Вирішив, що у мене є гарні перспективи. Почав наполягати, щоб я більш серйозно займалась, більше часу приділяла тренуванням, готувалась до участі в змаганнях.
- Ну, і що? Ти не погодилась? Може він чіплявся до тебе?
- Не знаю. Може й так, але якихось відвертих кроків з його боку не було... Ні. Справа не в тому. Спочатку, хоч я й не дуже хотіла, але він зміг умовити мене.
- І як йому це вдалось? - приховавши посмішку, здивувався Сергій.
- Та вже так, якось вговорив. Почала я готуватись, весь вільний час проводила на кортах, тренувалась, тренувалась... А потім... потрапила на змагання – і все...
- Що – все? Щось трапилось? Травмувалась?
- Ні... Ну, як сказати? Зовсім інша обстановка, ніж на тренуваннях у нас в інституті. Вся ця напруга, нерви, заповнені трибуни, крики, вантаж відповідальності. Одного разу мені було достатньо, щоб я собі сказала: “Все, Світланко, досить! Це – не твоє”. Так і тренеру сказала, та більше потім і не з’являлась на заняття, бо соромно було йому в очі подивитись.
- Так, у кожного свої схильності. Одному подобається, коли у нього виділяється адреналін, а інший – навпаки, біжить від цього, - із почуття ввічливості вимовив Сергій, одначе ж подумав, що це – одна із тих дивностей, про які йому казав Валентин.
- І що, більше ти ніколи вже ракетку до рук не брала?
- Чому ж? Свого часу іноді ходила до спортзалу, але останнім часом з цією гіперінфляцією все так подорожчало, що не дуже й походиш.
- Але все ж відчувається в твоїй фігурі спортивна стрункість. Певно, це надкладає свій довготерміновий відбиток.
- Дякую.
- До речі, а ти знаєш, як з’явились розміри тенісного корту?
- Ні. Цікаво! А як?
- Я читав про це. Власне, почалось все з крокету. Була така гра, що була популярною в середині ХІХ століття. Так розміри поля для крокету в ті часи встановлювали за допомогою особливих одиниць довжини, що дорівнювали семи ярдам.
- А чому саме семи?
- Справа в тому, що тоді йшло суперництво між двома системами числення – англійською і метричною. А сім ярдів – це дуже зручна міра довжини для переходу з одної системи до іншої, оскільки майже точно дорівнює 6,4 метра. От і встановили в цих одиницях розмір поля для крокету: п’ять на чотири. Це дорівнювало 32 на 25,6 метра. І наробили цих майданчиків і в Англії, і в інших країнах силу силенну! Але потім крокет почав поступово втрачати свою популярність. Натомість, з’явилась гра в теніс і із зростанням її популярності почало не вистачати для нього кортів. От тоді і почали використовувати для цього готові поля для крокету, але вони були завеликі, тож їх ділили навпіл і робили з них два корти для тенісу. І з тих пір їх розмір закріпився в межах 16 на 25,6 метра.
- Все це цікаво, дуже цікаво, - задумливо промовила Світлана, вдивляючись у темряву міста крізь сіре напівпрозоре вікно старенького тріскучого “Ікаруса”, в якому вони просувалися до спального району, - але от що я думаю: чи настане у нас колись такий час, коли ми будемо цікавитись літературою, спортом, відпочинком більше, ніж політикою?
- А ще – дітьми. Певно, що колись так і буде. Але поки що треба займатись політикою. В такий вже цікавий час ми живемо. До речі, я теж збираюсь висуватись у міськраду. Правда, це буде на три місяці пізніше, але готуватись треба вже зараз.
Так, за розмовами доїхали до Світланиної зупинки, вийшли. Сергій довів Світлану до її будинку, ще трохи поговорили. Сергієві не хотілось закінчувати розмову, але він бачив як дрібні краплини дощу, виринаючи із темряви неба у мрячний просвіт ліхтаря, безжально січуть змерзле від холоду обличчя дорогої йому жінки. Тому з жалем довелось перерватись, потиснути протягнуту йому ледь тремтячу прохолодну долоню і розтанути у тумані ночі, залишивши з собою лише ту коротку мить потиску, що розтягнулась у довгу нічну дорогу додому...
Дні ішли за днями. Поступово все більше часу доводилось приділяти роботі на окрузі. Сергій замовив у друкарні листівки і зайшов до голови Комітету підписати документи, щоб поїхати забрати замовлення. Саме в цей час йому в голову прийшла оригінальна думка – як загітувати прийти людей на вибори. У приймальній біля самого вікна сиділа привітна секретарка Галя.
- Доброго дня, Галочко! А Георгій Іванович на місці?
- Так, Сергію Івановичу. Але у нього зараз Сікачов.
- У мене дуже термінова справа. У друкарню треба їхати за листівками.
- Добре. Зараз запитаю, - невпевнено відповіла дівчина і натиснула кнопку селектора.
- Георгію Івановичу. До Вас Глущенко... Так? Добре... Сергію Івановичу, можете зайти.
Сергій заглянув до кабінету Голови – там нікого не було, але через відчинені двері кімнати відпочинку доносились голоси, тому він пройшов туди. У невеликій кімнаті на шкіряному дивані за журнальним столиком, сьорбаючи каву, сидів Юрій Сікачов. Голова стояв біля вікна. Побачивши Сергія, вони замовкли. Сікачов скосив погляд на Сергія і незадоволено пересмикнувся. Сергій одразу відчув потік негативної енергії, спрямованої до нього від столика, і трохи знічено привітався.
- А, Сергію, добрий день! Що у тебе? – повернувся від вікна Георгій Іванович.
- Я зараз хочу їхати в друкарню – забирати першу партію листівок. Треба підписати документи, а крім того, хотів машину попросити.
- Добре, давай платіжки. Машину я зараз викличу, виходь на вулицю і чекай. У тебе ще щось? – запитав, побачивши, що Сергій не йде і збирається щось сказати.
- Та от, останнім часом у газетах почались розмови, що явка на виборах буде досить низькою. За таких умов на виборчі дільниці з’являться переважно люди пенсійного віку. Вони більш дисципліновані в цьому питанні, більш вишколені минулою владою. Але ж і менше голосують за демократів. От я і думаю весь час – як загітувати людей іти на вибори? Прийшла мені сьогодні в голову ідея зробити одну невеличку листівку...
- Чи не запізно кинувся? Коли ми її друкувати будемо?
- Все одно, я зараз їду в друкарню. Якби зараз ми її погодили, то одразу б і замовив.
- Не знаю... А що там ти придумав? Зачитай.
- От, м-м – накидав буквально на підвіконні, коли йшов сюди, - відповів Сергій і дістав з папки папірець. При цьому він помітив боковим зором як Сікачова перекривило, ніби він з’їв пів-лимона. Певно, не могла його душа спокійно винести того, що щось проходить повз нього напряму до голови Комітету.
- Отак. Тут лише три запитання до виборця. Коротенько:
Чи підете ви 27 березня на вибори? Ні?
А чи хочете ви якихось змін у вашому житті? Так?
То чому ж ви відповіли “ні” на перше запитання?
- Яка чухня! – швидко викрикнув Сікачов, випередивши реакцію Кожевіна. – Це розраховано на засушених інтелігентів. Простий народ цього не зрозуміє! Їм потрібно дати щось більш дохідливе, надихаюче. Щось пообіцяти.
- Що ж, один з наших конкурентів так і зробив, - не витримав і вколов Сергій. – Один з наших суперників заклеїв весь округ листівками:
Все буде – вищий клас !
Кандидат Юхим Покрас.
Сказавши це, Сергій із запізненням зрозумів, що зробив велику помилку. Очі Сікачова блиснули в його бік таким спопеляючим вогнем, що у Сергія з’явилось відчуття опіку четвертого ступеня. Знаючи мстиву вдачу Юрія Давидовича, треба було чекати найближчим часом підступної розплати.
- Нас не хвилює, - нервово загугнявив Сікачов, - хто там і що написав! Не треба впадати в крайнощі! Та наші листівки повинні бути на найвищому рівні якості і готувати їх повинні професіонали.
Кожевін витримав паузу, метляючи між двох пальців кулькову ручку, потім обережно вимовив:
- Не будемо гарячку пороти. З приводу цього тексту треба подумати. Може ще щось підкоригувати...
У цей момент в кімнаті виник, ніби влетів, Михайло Орлов, депутат, що також вдруге балотувався у сусідньому окрузі.
- Вітаю, панове! Про що сперечаємось? – швидко проговорив він, потискуючи всім руки і, ніби й не чекаючи відповіді, продовжив, - оце зараз, е-е, їду до друкарні забирати листівки, вирішив, е-е, по дорозі заскочити.
- Як добре! Михайле, може одразу і мого Сергія захопиш з собою, щоб дві машини не ганяти – він теж зібрався їхати за листівками. Ти ж також навпроти Оперного замовляв?
- Так, звісно. Зараз поїдемо. Сергію, нам тут, е-е, побалакати треба, спускайся до виходу, а я дожену.
Сергій зрозумів, що вони втрьох ще попередньо домовились тут зустрітись, тому швидко вийшов з кімнати...
Через деякий час він з Орловим уже сидів у машині, піднімаючись Прорізною на Володимирську повз похнюплений в зажурі нескінченного ремонту “Лейпціг”.
- Ну, так про що там сперечались у Георгія? – запитав Орлов. - Я встиг почути – там, е-е, про якісь листівки йшла мова?
- Так. Я запропонував текст невеличкого заклику до виборців, але Юрію Давидовичу він чомусь не сподобався.
- А що там таке було? Можна почитати?
- Звісно, можна. Він у мене з собою, в папці. Ось, дивіться.
Орлов пробіг очима текст, накиданий від руки.
- Дуже цікаво! А ти, е-е, не будеш проти, якщо я використаю цей текст на своєму окрузі?
- Та, боже мій, будь-ласка! Ми ж одну справу робимо!
Потім Михайло Орлов дійсно дуже вдало використав ці листівки перед самими виборами, розкидавши їх у всі поштові скриньки свого округу, але то було потім. А вже за кілька днів Сікачову видалась нагода помститися Сергію і він використав її з садистським задоволенням.
У Кабінеті Міністрів повинно було відбутися чергове засідання міжвідомчої комісії з впровадження нетрадиційних джерел енергії та енергозбереження. Георгій Кожевін був заступником голови цієї комісії. Саме в цей час, коли повинно було відбутися чергове засідання комісії, її голови не було в Києві, тому підготовка проведення засідання повністю лягла на плечі Кожевіна.
Сергій увійшов до робочої групи з трьох осіб, що допомагали готувати та редагувати матеріали для засідання. І як у нас історично вже заведено, робота спочатку усе відкладалась і затягувалась, а в останній день за кілька годин до засідання різко перейшла у режим авралу. Сиділи в кабінеті Голови, на ходу вносячи останні правки у текст проекту рішень і віддаючи наживу сторінку за сторінкою у друк. Допомагати у друкуванні текстів голова залучив Сікачова, який брав черговий листок, вивірений Кожевіним, і відносив друкарці. Куди він відносив ці рукописи, хто їх друкував і де знаходився віддрукований матеріал, робочій групі було невідомо, але це нікого не хвилювало, оскільки Сікачов також повинен був їхати на засідання комісії.
Сергій помічав, що Сікачова судомило і чіпляло за живе те, що він, перший заступник голови, виконує роль кур’єра з паперами, у той час, як його підлеглі сидять і працюють разом з Головою, віддаючи йому ці папери. Але ж, таку ситуацію створив сам Голова. Заклопотаний авральною ситуацією, він не подумав, наскільки це може бити по самолюбності його хворобливо амбітного заступника і як той намагатиметься потім відігратися за це на мимовільних свідках його “приниження”.
Коли роботу було закінчено, до засідання залишалось лише хвилин двадцять. Їхати було недалеко, але ж, у самому Кабміні треба було іти звивистими коридорами, іти через внутрішнє подвір’я і знову – коридорами. Тому довелось мало не бігти. Тільки-но голова зайшов у залу, вже заповнену кількома десятками представників різних міністерств і комітетів, одразу розпочав засідання, розраховуючи, що зараз його підлеглі покладуть йому віддруковані матеріали. Не одразу до Кожевіна дійшло, що сталося щось непередбачене. Він продовжував говорити, заповнюючи паузу і подаючи жестами сигнали, щоб йому терміново поклали на стіл папери, та їх все не було. Члени робочої групи кидали нервові жести Сікачову, що сидів за одним з передніх столів, але той робив вигляд, що нічого не бачить, навіть намагався не дивитись у їхній бік, підперши підборіддя рукою. Нарешті, Сергія, як молодшого за посадою, послали до Сікачова з’ясувати, де документи.
Коли ж Сергій, сповнений негарного передчуття, протиснувся між столами до Юрія Давидовича, то раптом зрозумів, чому той так ретельно підпирав підборіддя, стискаючи пальцями щоки. Він побачив, як у Сікачова вуста та м’язи щік під пальцями конвульсивно здригаються, намагаючись втриматись, щоб не порснути від єхидного сміху. Так намагається стримати передчасний вибух сміху школяр Вовочка, підклавши своїй сусідці до портфеля жабу і томливо очікуючи на момент екстазу у самоствердженні свого мізерного Я.
- Юрію Давидовичу, скажіть будь-ласка, а де проекти рішень, що друкувались?
- Як?! Це я Вас повинен запитати – де ці документи? Ви забрали їх у друкарки? Взяли з собою на засідання? – Сікачов відобразив на обличчі усю гаму гнівного здивування і обурення, які може виказувати начальник до свого підлеглого, коли хоче дати зрозуміти йому, що за будь-якої службової ситуації винуватим буває тільки підлеглий. Після цього, не давши оговтатись Сергію, притишено через стіл звернувся до Кожевіна:
- Георгію Івановичу, документів немає. Глущенко не забрав їх з Комітету.
Стан, у якому опинився Кожевін, як головуючий на засіданні у Кабінеті Міністрів перед десятками високопоставлених керівників без документів, що потрібно прийняти голосуванням, важко собі уявити. З одного боку, треба було щось терміново робити, а з іншого – не виказати присутнім паніки, щоб вони не зрозуміли, що щось сталося. Часу, щоб з’ясовувати, хто ж насправді підклав йому таку свиню, теж не було. Зробивши максимально незворушний вигляд, Кожевін сердито шепнув остовпілому і чорному від дьогтю з пір’ям Сергію:
- Так! Як собі хочеш, а за кілька хвилин документи повинні лежати переді мною на столі. Все!
Сергій мовчки вискочив із зали, пробіг коридорами Кабміну, затим Садовою помчав у бік Грушевського, щоб зловити таксі. Серце калатало від хвилювання і обурення. Згадалися спокійні і розмірені часи роботи в інституті без усіх цих стресів і інтриг, захотілося все кинути і повернутися назад у свою лабораторію. Потім, через багато років, з гумором згадував свою тодішню наївність і недосвідченість, коли зайве слово боявся сказати на захист своїх прав і гідності. Потім багато було таких ситуацій, буднів чиновницького життя: чвар, інтриганства, пліток, підсиджування, лицемірства, пихатості, марнославства – усього того “джентльменського набору”, без якого винахідлива і романтична душа чиновника страждала б, як душа євнуха у гаремі. Поступово звик, загрубів шкірою, відростив їжачі голки. Зрозумів справедливість виразу: найкраща оборона – це напад. Зрозумів, що іноді – єдиний вихід, щоб хам не сів тобі на шию, це – зацідити йому цеглиною межі очі, після чого той, замість обуритись, навпаки, заспокоюється, починає тебе поважати і шукати іншу жертву...
...- І от, вискочив я на Грушевського, зловив таксі і поїхав в Комітет, - продовжував Сергій розповідь про те, що сталось, Світлані наступного дня, коли знову проводжав її додому після чергового походу по округу, - там оббігав половину кабінетів, доки знайшов друкарку, яка набирала той злощасний текст. Ну, а потім вже відвіз його на засідання. Весь цей час бідний Кожевін вимушений був підтримувати видимість якої не якої співбесіди, щось там сам розповідав, про щось запитував інших. Словом, якось розтягнув час, а потім ситуація була вже врятована.
- А потім ти якось виправдався перед Георгієм Івановичем?
- Як?! Що – закласти Сікачова? Ти розумієш різницю вагових категорій? Сікачов сам прекрасно це розумів, тому так спокійно і пішов на цю інтригу. Так що, із двох зол мені довелось вибрати менше. Якщо від Кожевіна я міг очікувати лише на гнів, то від Сікачова - ще й на мерзенну підлість. Нічого, пройде деякий час і-і... словом, я зумію знайти як відігратися за вчорашнє! Бог шельму мітить!
Доки Сергій розповідав, вони вже дійшли до її домівки і знову вже вкотре за останні дні він якось не зміг перевести розмову на їхні стосунки, сказати Світлані ті слова, які б змогли торкнутися до потаємних струн її серця мелодійним акордом. Якби ж вона хоч одним жестом чи словом дала зрозуміти, що він ці слова може вимовити і не бути зневаженим. Сергієві, навпаки, весь час здавалося, що Світлана просто дозволяє йому бути біля себе для супроводу, в якості ескорт-боя. Її підкреслена чемність, рівність і незворушливість у стосунках часом доводили його то до сказу, а то – до екстазу. Як же зазирнути за цю непроглядну ширму її душі?
Через пару днів Сергій зустрівся з Валентином і поділився своїми переживаннями та сумнівами.
- Сергію, будь простішим і не ускладнюй! Жінки не люблять надто складних і замислених у своїх душевних колупаннях чоловіків. Якщо ти остаточно вирішив добиватися цієї жінки, то сміливо йди на абордаж, відкинувши свої недолугі сумніви. Вона навіть може з першого разу й відмовити – це ще нічого не значить. Може й з другого. Нічого – вода камінь точить! Он, в середні віки цілі армії іноді місяцями тримали фортеці в облозі, а потім брали їх завдяки настирливості.
- А ти впевнений, що це саме той випадок?
- Ні в чому я не впевнений! Тим більше, що я вже раніше тобі казав – ця жінка навряд чи тобі підійде. Складний у неї характер. “Странная женщина, странная...”. Так що, як маєш сумніви, то краще біжи від неї і пошукай чогось кращого. Але ж..., якщо вже так на неї запав, якщо ніяк не можеш без неї, то треба іти на будь-який ризик і рішуче палити за собою мости. Кохання жінки не вимолюють, а завойовують. Свого часу один не дуже вдалий гросмейстер висловив, однак, досить вдалу думку: “Жінка із значно більшим бажанням підкориться сильному, ніж сама стане підкоряти собі слабшого”.
- Ти знаєш, я теж це розумію і кожного разу збираюсь якось перевести наші розмови, що крутяться чи навколо політики, чи – роботи, на більш романтичні. А воно щось ніяк не виходить. От, немає в мене такого таланту охмуряти жінок, як у тебе. Спробував навіть вірша написати, та й то – нічого не вийшло... Кілька рядків написав, а далі, ніби у болоті застряг.
- А ну, ну, прочитай, що там таке? Може я допоможу продовжити?
- Та ні... Там нема чого продовжувати.
- Читай, читай! Не соромся! Ми ж свої?
Нарешті, Сергій витягнув з кишені і розгорнув пом’ятого аркуша, ще трохи помовчав і почав:
Зелені київські алеї –
По них ходив з коханою удвох,
А серце кличе знов і знов до неї...
- Тому що, я – останній лох.
- Та йди ти під три чорти! Я з тобою серйозно, а ти... тобі аби посміятись.
- А я й не сміюсь. Ну хіба з такими віршами можна щось сказати? Це так – сидіти одному вдома на канапі і займатись хворобливими фантазіями, або іще чимось непристойним. Тут потрібне щось інше, щоб відповідало суті ваших взаємовідносин, гармонічно розвиваючи їх і виводячи на новий якісний рівень. Знаєш, у мене серед останніх проб є одна заготовка – я зараз спробую її трохи переробити, щоб прилаштувати під вашу ситуацію. Чекай! Тут дійсно може щось вийти…
Валентин відійшов до столу, сів з ручкою, замислено почав переводити погляд то у вікно, а то на аркуш паперу. Переписував, черкав хвилин двадцять, після чого повернувся до Сергія і, дивлячись ще кудись крізь нього, вимовив:
- Ось, слухай. Може ще потім підрихтуємо трохи, але десь вже так вимальовується...
Після цих слів Валентин, то поглядаючи у папірець, то відводячи погляд до простягнутої наперед руки, продекламував у ритмі псалму свого вірша.
- Так, це звісно набагато краще, - трохи помовчавши, сказав Сергій. – Якби я ще і прочитати так зміг. Або – щоб ти його й прочитав, - додав жартівливо і здійняв до стелі свої очі.
- От цього вже мені тільки й не вистачало! Доведеться тоді тікати від цієї жіночки до самого Південного полюсу. Ні! Займайся вже цим сам – завойовуй її на свою голову! Але, як таки завоюєш, то дивись, щоб потім не пожалкував.
- О, господи! Та скільки вже можна мене лякати?! У тебе одні погляди на життя і смаки, а в мене – інші. Я впевнений, що все у нас буде гаразд. Якби ти знав – як ми гарно спілкуємось останніми днями, коли я зі Світланою повертаюсь з наших акцій!
- Сергію! Ти сам уже не хлопчик, був одружений і маєш досвід. Хіба тобі мені пояснювати, що між прогулянками під місяцем і сімейним життям величезна різниця?
- Все, Валентине, досить! Не діставай мене більше! Краще я буду вже йти, а то ще посваримось.
- Ха-ха! Не ображайся! Бажаю тобі успіхів і ще раз кажу – будь простішим, не сприймай усе так серйозно!
Друзі розійшлися, а наступного дня, в неділю, сталась подія, що значною мірою змінила ситуацію.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483361
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.03.2014
автор: Valery