Я розмалюю вам свій чорний біль,
що навкруги – на сотні кілометрів.
Що вербами проріс в душі моїй,
на душу впав вагою кубометрів
води… не випити, не з”їсти, ані вкрасти.
Розбилось серце. Сотні черепків...
З них можна хмарочоси вже покласти,
китайські стіни викласти з кусків.
Його я розмалюю тільки в чорні,
ще, може, білі, сірі кольори…
Він, ніби місяць… що, коли уповні…
Він, ніби монстр… із чорної діри…
Покрив усе… і став,ніби, у нормі.
Весняні квіти замели сніги.
І плаче місяць, той, що вже уповні.
І виє монстр із чорної діри.
Земля затужить. І погасне сонце.
І, дань віддаючи журбі,
я душу віддам сину…
Серце – доньці…
Усе… ніби нічого й не було.
Тобі?...
Лиш тіло. Вільне.
В чистій оболонці.
Таке собі…
ZERO…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484062
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.03.2014
автор: гостя