Ти був Океаном - величним, сміливим і гордим.
Правителем світу, пристанком усіх кораблів.
Комусь потопельником, духом чи чортом підводним.
Шаленим коханцем і мрією Чорних морів.
І я так просила – молила у Чорного моря:
"У темні глибини свої ти мене відпусти,
щоб легко напнути на серце червоні вітрила.
У чорній безодні назавжди прихисток знайти.
Віддай мені, Море, його, адже ти вже напилось
кохання того, і, напевне, наситилось чар.
По самії вінця твої уже ним перелилось…
І мабуть, гірчить уже трішки солодкий нектар.
Я ж буду кохати його до нестями, шалено…
Щоб так від безумства того Океан одурів,
забув і про німфи свої і чарівні сирени.
Докупи зібрати не зміг чотирьох берегів…"
А я так просила у Моря. У вітру. У долі…
Віддай же мені… хоч на мить ти його відпусти.
Сміялося Море… і сльози втирало солоні:
“Собі не візьму. І тобі не віддам… Не проси.”
Сховаю від світу всього я поламані крила.
Бо нам ще дістатись далеких отих берегів.
Бо просто напнувши на серце червоні вітрила,
ніяк не збагнути усіх незбагненних світів.
Сміялося Море -“Хто смутку не знає і горя,
ніколи не зможе дістатись найвищих вершин.
Бо той Океан… Він не слухає Чорного моря.
І сам обирає коханих із чорних глибин…”
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484254
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.03.2014
автор: гостя