Встань і йди

...хочеться  написати,  та  не  здіймається  рука.  Нема  в  світі  тих  слів,  які  описали  б  всю  повноту  болю  людського  і  крику  душ  наших.  Нема  тієї  тризни,  яка  б  повноцінно  б  оплакала  загиблих  Янголів  світла  і  волі  наших.  Нема  тієї  кари,  на  яку  заслуговують  вбивці.  Нема  сил  кричати.
9  днів  трималася,  як  сталева.  Бачила  поранених,  бачила  кров  і  страждання.  Аж  ось  прорвало.  Не  втрималася.  Німий  крик  душить  і  паморочиться  в  голові.
…18  лютого.  1  поверх  Будинку  профспілок.  Чекаю  на  товариша,  з  яким  щойно  познайомилась:  шукали  разом  бронежилет.  Підходить  до  мене  жіночка  з  кухні  в  білому  халаті,  накинутому  поверх  одягу.  Помітивши  на  мені  каску,  наколінники  і  биту  в  руках,  зрозуміла,  що  я  саме  «звідти».  Питає:  «Ну  що  там?»  «3  трупи  вже  є.  Ще  7  смертельно  поранених»,  –  відповідаю  я  без  зайвих  емоцій.  Розумію:  це  війна  і  потрібно  зберігати  холодний  розум.  Повз  мене  проносять  поранених  на  ношах,  і  …  відчуваю,  як  перевертається  щось  всередині,  та  я  твердо  розумію:  піддаватись  емоціям  зараз  не  можна.  Не  час.
Жіночка  у  відповідь  на  мої  слова  лише  заплакала.  До  мене  підійшов  чоловік  із  самооборони,  вдягнений  відповідно.  Суворо  подивившись  на  мене,  він  промовив:  «Дівчино,  я  бачу,  що  ви  –  воїн.  І  тому  маєте  розуміти,  що  жінкам  таких  речей  казати  не  можна.  Їй  ще  годувати  нас,  а  вона  он  сидить  і  плаче.  Не  треба.  Не  засмучуйте  їх  зараз.  Ви  маєте  розуміти...»
Перевівши  погляд  на  жіночку,  я  відчула,  як  стискається  серце.  Вона  сиділа  на  стільці  і  плакала,  не  знаючи,  скільки  ще  мертвих  попереду.  І  знаю  точно,  що  ніколи  не  пробачу  собі  того,  що  тоді  не  підійшла  і  просто  не  взяла  її  за  руку,  аби  заспокоїти.  Це  найкраще,  що  я  могла  б  зробити  на  цій  війні.  А  тоді  я  стояла  з  холодним  серцем,  готова  йти  і  мститися  за  полеглих  братів.  Я  теж  тоді  ще  не  знала,  скільки  ще  їх  мертвих  впаде  журавлями  на  закривавлену  бруківку  розстріляного  міста.  Я  не  знала,  що  за  кілька  годин  палатиме  цей  будинок  в  страшному  огні,  забираючи  в  небуття  останній  крик  Мучеників,  що  згорять  разом  з  ним  дотла.
…а  згодом  було  Пекло.  Ридали  Михайлівські  дзвони  і  стогнала  від  того  плачу  земля.  Чорна  чума  в  шоломах  косила  кулями  Народ  мій,  який  всього  лиш  знав,  що  єси  Правда  і  Воля.  І  Бог  відбирав  у  Свою  Небесну  Сотню  найкращих.  І  тоді  кожен  розумів,  що  таки  «нема  в  окопах  атеїстів».
«…нехай  святиться  ім’я  Твоє…»
І  прийшла  тиша.  Мертва  тиша  розстріляного  міста,  що  боязко  озиралося  навколо  себе,  тримаючись  чорними  від  кіптяви  руками  за  криваві  рани.  І  здійняло  до  неба  очі,  застигнувши  з  німим  криком  на  кам’яних  вустах.  До  неба,  куди  нечутним  кроком  вже  відправлялась  Золота  Небесна  Сотня,  лишаючи  нам  безцінний  шанс  будувати  велику  і  щасливу  країну.  І  ми  маємо  все  для  того,  бо  ця  війна  мене  до  скону  переконала,  що  мій  Народ  –  найкращий.  Лише  встань  і  йди!  І  я  присягаюся  на  крові  братів  моїх,  що  не  зраджу  їх,  не  забуду  їх  подвиг  і  донесу  нащадкам  світлу  пам’ять  про  них,  аби  жив  наш  народ  вічно  і  вірив,  що  з  нами  –  Бог.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484387
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.03.2014
автор: Vogneslava_Svarga