Обличчя Nації

Українці  –  унікальна  Nація.

Cправжнє  наше  обличчя  проявляється  в  критичних  ситуаціях.  Кажуть,  що  душа  людська  –  то  келих.  Чим  він  наповнений  –  те  і  виплескається,  коли  сколихнеш  його.  Революція  ж  наразі  і  є  тією  величезною  «рукою»,  яка  сколихнула  бездонний  келих  наших  душ.

В  Будинку  профспілок  я  попросила  в  медпункті  пластир,  аби  заклеїти  невеличку  рану  від  опіку  на  пальці.  І  була  вкрай  здивована:  до  мене  поставилися  в  стократ  серйозніше  і  уважніше,  ніж  у  звичайній  лікарні  при  значних  травмах.  І  чай  там  роблять  з  любов’ю  і  від  душі.  Чого  нема  в  жодному  столичному  ресторані  найвищого  класу.

Ми  не  трощимо  вітрин,  не  перекидаємо  автомобілів  і  не  влаштовуємо  підпалів  сторонніх  об’єктів.    Пам’ятник  Лобановському  накрили  брезентом,  аби  не  пошкодити  під  час  бойових  дій  на  Грушевського.  У  розпалі  пекла  бійці,  заховавшись  за  барикаду,  допивають  чай…  і  несуть  одноразові  стаканчики  до  смітника.  Або  хоч  до  організованого  сміттєзвалища  чи  бочки  з  вогнем.  Але  не  викидають  під  ноги.  Та  що  там  казати,  погляньте  самі  під  ноги  на  Майдані.  В  одному  з  провладних  університетів  старенька  викладачка  потайки  відпускає  студентів  з  пар,  але  за  умови,  що  вони  всі  підуть  на  Революцію.  Охоронець-вахтер  студентського  гуртожитку  попри  суворі  правила  і  заборони  без  зайвих  питань  пропускає  переночувати  цілу  групу  хлопців  з  барикад,  а  в  неробочий  час  і  сам  ходить  на  передову.

Атмосфера  тут  панує  братська,  але  закони  –  справді  суворі.  Та  інакше  не  можна,  бо  нині  таки  йде  війна.  Але  ми  ведемо  справедливу  і  гідну  війну.  Ми  не  чинимо  жодних  підступних    дій  в  бік  силовиків  і  всіх  провладних  покидьків,  не  воліємо  вразити  на  смерть,  на  відміну  від  них,    не  підсовуємо  вибухівок  під  виглядом  ліків  і  не  стріляємо  в  спину.  Тут  кожен  пам’ятає  про  честь.  І  про  те,  що  кожен  з  нас  в  першу  чергу  –  Людина.  А  яка  ти  Людина  –  то  вже  хай  розсудить  Бог.

А  поряд  з  думками  про  те,  чим  все  це  закінчиться,  скільки  життів  коштуватиме  і  що  ми  отримаємо  після  цієї  Війни,  я  все  частіше  замислююсь  над  тим,  як  про  це  писатимуть  в  підручниках  з  історії  України.

Кого  назвуть  ворогами  народу?  Екстремістами,  провокаторами..  А  кого  –  «оплотом  спокойствия  страны»?  Ким  залишаться  в  історії  хлопці,  що  померли  за  Україну?  Героями?  Нерозумними  відчайдухами?  Чи  зрадниками  і  бандитами?

Як  наші  діти  називатимуть  своїх  батьків,  що  боролись  за  їхнє  майбутнє?  Пишатимуться  ними,  чи  соромитимуться  перед  однолітками  свого  татка,  який  втратив  очі  на  цій  Війні?  Режим,  що  існує  зараз,  втопить  у  майбутньому  ці  події  в  лайні,  висвітливши  їх  зі  свого  брудного  ракурсу.  І  ми  не  маємо  жодного  права  давати  йому  шанс  на  життя,  бо  руки  їх  вмиті  нашою  кров’ю  і  кров’ю  наших  братів.

Те,  як  про  це  напишуть,  залежить  лише  від  нас.  Зараз,  або  ніколи.  Бо  ми  не  лише  творимо  історію,  а  і  маємо  неабияку  можливість  вирішувати,  хто  її  напише.
І  я  вдячна  цій  Революції,  бо  вона  вкотре  мені  нагадала,  що  наша  Nація  –  найкраща.  І  воістину  непереможна.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484393
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.03.2014
автор: Vogneslava_Svarga