Посланіє пророку

*  *  *

Тарасе,
Совість  наша  й  гріх,
Як  “Отче  наш”  тебе  читаю,
Де  ти  все  долю  проклинаєш,
Устами  правнуків  своїх.

“І  виріс  я  на  чужині,
І  сивію  в  чужому  краю”.
А  скільки  правнуків  твоїх,
Тарасе,  по  світах  гуляють,
В  чужі  церкви  несуть  паски,
А  по  ночах  пісні  співають,
Які  співали  ще  батьки,
Що  біля  верби  виглядають
Своїх  онуків,  хоча  ті
Вже  по-чужому  розмовляють,
Та  і  тебе  вже  не  читають,
Лиш  з  соромом  колись  згадають,
Якої  крові  є  сини.

Скажи,  Тарасе,  може  знаєш,
Чому  найкращая  земля,
Де  колосом  налилися  поля,
Ліси  защебетали,  грає  море,
Приносить  нам  одне  лиш  горе
І  викидає  по  весні,
Мов  те  каміння.  В  чужині
Палаци  збудували  з  нього,
Бо  більше  не  дано  нікому
Такої  дивної  краси,
Як  Роксоляни  наші  мають.
Хоча  тепер  не  заганяють
У  ті  невольницькі  краї,
Та  мусять  їхати  самі,

Шукати  долю  в  чужині.
За  жалюгідні  копійки,
Де  старих  турків  доглядають,
А  їх  синкам  не  відмовляють,
Бо  викинуть  на  смітники.

Та  як  повернеться  вона  додому
З  копійкою,  що  не  несе  нікому
У  домі  радості,  лиш  плач,
Немов  засохлий  той  калач,
Хоча  він  є,  та  вже  не  лізе,
Бо  скам’янілий,  мов  залізо,
Сп’янілий  погляд  козака
На  тії  долари  криваві,
Що  поховали  його  славу.
І  сильна,  як  колись,  рука
По  столу  б’є.  Та  у  безсиллі
Горілку  ллє  в  страшнім  похміллі.
Зробили  з  нього  “дурака”
Нові  царі  несамовиті,
Що  розгулялися  по  світу,
Хоч  смокчуть  кров  своїх  людей,
Мов  п’явки,  з  ломових  коней.
Та  не  бояться  вже  нікого,
Забули  про  народ,  про  Бога
І  глумляться  з  малих  дітей,  
Бо  тільки  діточки  малі
З  тавром  раба  вже  на  чолі
В  принцеси  бавляться,  не  знають,
Що  хтось  вже  руки  потирає
І  доля  матері  чекає
Їх  у  далекій  стороні.

Ось  так,  Тарасе,  помолись
Та  тільки,  прошу,  не  дивись
На  тую  “вольную”  країну,
Де  раб  ти  є,  лиш  народивсь.
Земля,  що  віддає  данину,
Із  покоління  в  покоління
У  чужоземнії  країни
За  гріх,  що  в  неї  був  колись.

То  ж    попроси  у  Бога,  брате,
Щоб  тую  чорную,  розп’яту
Землю  гріховну  покропив,
Щоб  змити  те  гріхів  закляття,
А  якщо  ні,  ми  винуваті  –
То  з  нас  рабів  вже  не  робив,
А  як  кошат  сліпих  втопив.

Та  нових  мудрих  породив,
Щоб  були  горді  тої  долі,
І  щоб  раба  не  знали  “волі”,
І  щоб  їх  Отче  полюбив.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484660
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.03.2014
автор: СИНЕВІР