Тане потроху лід під твоєю шкірою –
вже не такий холодний, та ще не теплий.
Білі пейзажі стають поступово сірими –
так відпускає на волю зимове пекло.
Небо тримається темного ґрунту міцно
в землю зануривши руки-дощі по лікоть,
тисячу днів ми долали уявну відстань
до голосних птахів і реальних квітів,
тисячу снів ми прожили ясних, зелених,
скільки із них забуто і скільки втрачено,
скільки у них траплялось дубів і кленів –
я за весь рік стільки дерев не бачила.
Швидко розтанув лід під твоєю шкірою,
вже не холодний зовсім, а дуже теплий.
Я просинаюсь й досі мені не віриться,
що відпустило на волю зимове пекло.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486100
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 16.03.2014
автор: Марія Родінко