Посвячено моїм прадіду і прабабі - Зіновію та Степаниді .
Я підходила до ветеранів
І казала,що дякую їм!
Хтось із них вернувся до коханих,
Хтось вертався лиш до матерів.
Дякую за те ,що мирне небо
наді мною - лиш салют гримить,
Що про те де хліба взяти треба
Думати не треба , лиш купить!
Дякую за те що кожен вижив,
а на серці невимовний щем,
Бо не знаю де могила діда ,
Омивається яким дощем?
Стало сумно як ішла додому,
та зігрілась поглядами тих,
хто не покорився кату злому,
Переможцем став на свій поріг.
На порозі ждали колись діда -
Не діждався нього той поріг.
Вечорами тими Степанида
Сльози сипала собі до ніг.
Не вернувсь додому її Зенько,
не обняв та вже й не обніме.
Через рік важкий вдова у травні
Сорочку картату - йОго пригорне...
Довго буде плакати ридати,
буде син сорочку ту носить,
Та жіноче серце буде ждати -
Важко без коханого їй жить.
Важко самій дочок підіймати
Тяжко синові дорослим буть.
На порозі буде зустрічати
Того ,хто не ступить більше тут.
Довго ждатиме поки безсила
На порозі тому упаде...
Але вже женила вона сина,
донька старша заміж вже піде...
Серцю більше ждать стало не сила,
Вже не каже:" До тебе іду"...
Тихо впала каменем безсила,
А душа зраділа - вже не жду!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486164
Рубрика: Присвячення
дата надходження 16.03.2014
автор: Михайлова Інна