Казка для середнього післяшкільного віку
Жили-були сусіди - Лисий Дід_ько і Ковінька. Лисий Дід_ько був заможний, великий, сильний. А Ковінька була вродлива, співуча і весела. В Лисого Дід_ька всього було - до дід_ька, проте він сумував не за тим, що в нього є, а за тим, чого в нього нема, адже був він лисий, як коліно. А в Ковіньки було розкішне довге волосся - хвилясте, густе, золотаво-солом’яного кольору. Лисий Дід_ько спокою не знаходив: хотів собі волосся, бо над ним вже через його лисину кепкували, а дівчата оминали стороною, крім тих, кого приваблювали Дід_ькові статки, але таких Дід_ько і сам не бажав поруч себе бачити: ет! - халепа яка на старості, бути посміховиськом, та ще й лисим посміховиськом!
Дід_ько і вмовляв Ковіньку, і погрожував, і посилався на історичну справедливість і різне таке інше, - Ковінька слухала, замріяно наспівувала, але волосся не віддавала. Лисий Дід_ько придивлявся до волосся, крутив головою, плювався з пересердя, та зазіхань отримати волосся не полишав. Ковінька на це не зважала - знай собі співала, народжувала дітей, збирала врожаї та заплітала коси.
Тоді Лисий Дід_ько вдався до хитрості: він наловив вошей, генно їх модифікував, аби були вони зліші і витриваліші, і натрусив їх повну жменю у волосся Ковіньки, коли вона, втомлена співами, народженням дітей та збиранням врожаїв, заснула під вербою на березі широкого Дніпра. Вже на ранок Ковінька чухалася як навіжена, проте не полишала ані своїх звичних справ - вирощування врожаїв, співів та народження дітей, ані спротиву намаганням Лисого Дід_ька отримати її чарівне волосся. Та Лисий Дід_ько був не тільки підступний; він взагалі був готовий на все заради досягнення своєї мети.
І одного нещасливого дня Лисий Дід_ько дочекався. Ковінька вгрузла в болото і ніяк не могла з нього виборсатися, вона потопала в баюрі і вже злегка кликала про допомогу і взагалі - рятуйте, люди добрі, рятуйте, заради Бога! Ось тут з кущів вигулькнув Лисий Дід_ько, який весь час був поруч і пильно стежив за Ковінькою.
- Ой, ти, бідака-бідака, - заволав Лисий Дід_ько, - ніяк тебе врятувати, нема в тебе рученьок, аби я тебе підхопив по-сусідські та витяг, ой, леле, ой, Ковінько, гинути тобі!
- Сусідонько милий, хапай мене за косу, тягни, то й витягнеш! - заволала до Дід_ька Ковінька.
Лисий Дід_ько тільки того і чекав: він ухопився за розкішне волосся Ковіньки, зібрав його все до купи в кулаку так, що в Ковіньки аж очі на лоба полізли, витяг з кишені довжелезного гострезного ножа і - Господи! - відтяв всі пасми і пасмочка Ковіньчиного волосся до останнього! Ковінька аж забула про небезпеку, в якій вона опинилася:
- Лисий Дід_ько, що ж це ти робиш, я й так гину, а ти собі вигоди в моїй смерті шукаєш! - заволала Ковінька.
Та Лисий Дід_ько вже пішов: своє він отримав, а Ковінька його не цікавила, хіба на дрова, коли зима буде люта. Дід_ько прийшов додому, викликав свого перукаря та кинув йому розкішне Ковіньчине волосся:
- Перукарю мій вірний, зроби мені з цього волосся перуку, та таку, аби всі були вражені нею і мною, аби ніхто вже не зважувався наді мною кепкувати! - і перукар заходився терміново робити перуку.
І перука вийшла просто неймовірна: всі наближені до Лисого Дід_ька особи падали долі і вигукували у захваті щось незрозуміле, проте переконливе і схвальне. Лисий Дід_ько задоволено посміхався і гладив своє новеньке волосся, яке - якщо відверто - сиділо на його голові доволі кумедно та якось криво.
Та Дід_ько радів не дуже довго: воші почали йому надокучати, адже вони зголодніли, поки перукар виготовляв перуку. Лисий Дід_ько чухався, чухався і чухався, викликав перукаря, лікаря, ветеринара, зоотехніка, навіть міліціонера, розвідника і двох генералів, та вдіяти нічого вони не змогли: воші виявилися непереможними, тільки реготали вголос на всі спроби, залякування та засоби, і ще сильніше кусали Дід_ька. І Лисий Дід_ько стратив усіх, кого покликав на допомогу, отримав від цього деяке полегшення, проте воші примусили його забути про це задоволення вже за хвилину.
Лисий Дід_ько, чухаючи голову і стогнучи, блукав лісом і вже шукав собі смерті. Аж тут дивиться - Ковінька, жива і здорова, та й волосся в неї - краще, ніж було, колір такий, що дивитися не можна, аж сліпить, а хвилі в цьому волоссі такі, що аж паморочиться в голові та коліна слабшають. І не чухається - зовсім, взагалі, навіть мимоволі або й навмисно – ні, не чухається. Красується, сяє, співає, ось і все. Вошивий Дід_ько аж засмикався увесь:
- Ковінька, - звернувся до неї Лисий Дід_ько, - як ти позбавилася тих клятих вошей, допоможи, я тебе золотом, сріблом і міддю засиплю по самі вуха – двічі, а то й тричі!
Ковінька подивилася на Лисого Дід_ька і похитала головою:
- Ти наслав мені цих вошей, Лисий Дід_ько. Ти покинув мене у смертній небезпеці. Ти взяв моє волосся, скориставшись моєю слабкістю. Я була вже на волосину від смерті, я бачила, як ти побіг до свого палацу з моїм волоссям, байдужий до моєї долі... Я могла загинути, та мене врятували мої друзі. Я втратила моє волосся, та разом із ним і твоїх вошей. Я була на межі загибелі - та врятувалася, а моє волосся нині - краще, ніж було будь-коли, від хлопців відбою нема, сватів зранку до ночі засилають, ну, та це тебе не обходить. А ти, Дід_ько, як був Лисий - так лисим і залишився, бо то в тебе на голові не твоє, а моє волосся. Та тепер ти ще й вошивий, бо це не мої, а твої воші. Волосся я тобі дарую, втішайся, а воші - і так твої, не нарікай. А друзів в тебе і поготів – нема жодного, хіба Шляк і Трясця, та хіба ж то друзі, як вони покинули тебе?
І Ковінька, наспівуючи і пританцьовуючи, пішла далі своєю дорогою, а Лисий Дід_ько, скавучи і розчухуючи свою голову аж до кісток черепа, пошкандибав вглиб лісу. Більше його ніхто не бачив; кажуть люди, що Лисий Дід_ько, зацькований вошами, надибав те саме болото, в якому потопала Ковінька, коли він відтяв її волосся, і ньому втопився.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486426
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.03.2014
автор: Максим Тарасівський