Ще зовсім недавно лежав сніг. Я його майже не бачив, бо восени добре застудився і просидів-пролежав на п’ятому поверсі всю зиму і майже весь березень. Еге ж, брешу: не дуже й просидів, бо те місце, яким сидять, було так сколоте всіляким лікарським непотребом, що сиділося не дуже зручно. Вже й ходити ставало погано, — від тих же ліків ноги поволі відмовляли у суглобах…
Зранку вмикався телевізор, а вдень, з дванадцяти до чотирьох, коли на екрані горіла рамка, я читав підручники та щось писав у зошитах. Якби ходив до школи, то, певно, було б тяжко, а так — ніхто не заважав мені добити підручник з арифметики ще до тепла… Ото ж Ганна Андріївна, коли я з’явився в школі та нахапав оцінок, сказала мамі (а я підслухав!), що мене можна везти на село поправляти здоров’я, бо робити у школі до осені мені вже нічого.
Ну, до бабці — так до бабці… Ще під вечір у п’ятницю ми приїхали, у суботу тітка Валя та мама варили риже цибулиння, і потім у ньому — запасені бабцею курячі яйця, а бабця місила тісто і пекла паски. Печі в хаті не було, була лишень мурована плита з чавунним лежнем і духовкою у грубі. А ще тітка Валя принесла від Мазоручки електричну духовку, і втрьох (бабця та обидві дочки) пробували домовитись, де краще випікати: у грубі чи в електриці, але тіста було багато, то вже пекли і там, і сям. І пекли так довго і так смачно, що я заснув ще до того, як сире квітневе сонце сіло не те, щоб аж за ліс, — за хатню стріху…
Отже, о шостій годині ранку, коли обидва гімни розірвали радіоточку урочистим хрипом, я взнав, що настало двадцять шосте квітня, неділя, і підрахував, що лишилось чотири дні до маминого дня народження — і на всі чотири дні мене відпустили зі школи, а далі – перше травня, мамин день, і вся неділя — без школи, без трепету за можливу четвірку (не менше!) — рай!.. Я схопився, бо в кухні, за платом на одвірку, щось доброзичливо говорила бабця про хліб та тісто з олієм, а батько пробував притупнути резиновими чоботами. — це намічались карасі до обіду…
— Па́па, ну, па́па, візьми мене на ставок, я буду слухатись. Чесно — буду!
— Ти ж учора спав, а треба було черв’яків накопати та вудочку зробити, — чим і на що ловити будеш?
— Ну, я хоч так, просто посиджу, тихенько-тихенько?
Бабця виручала батька:
— У тебе вже зараз гусяча шкірка, а над водою зранку зовсім холодно… Вже як буде літо, тоді підеш, Сашко…
— До літа, як до неба — довго ще. Обманюєте мене, аби не пустити, а я… — проте холод із сіней вже хапав за спину, я відгинав плат і з розгону цибав на високе ліжко, одразу зариваючись у теплу ватну ковдру.
Вдруге я проснувся, коли бабця човгала до мого ліжка своїми калошами і тихенько питала:
— Сашко, я молоко принесла, молока хочеш?
— Від Журавлихи?
— Еге, налити?
— А з полином?
— Може, й з полином…
— Давайте.
— Пасочки тобі врізати? — паска у бабці завжди була смачна, була найсмачніша у селі, і торік я обжерся паскою і молоком… Але ж Ганна Андріївна казала, що жовтенята і піонери паску не їдять, бо то — попівські забобони!..
— Нє, бабцю, дайте лучче білого хліба.
— Не привезли до лавки.
— А хіба хто ходив?
— Машина в село не їхала, білого хліба нема, їж паску.
— Мені не можна, я — жовтеня.
— Сашко, не кажи дурниць, коли це хліб не можна було їсти?
— Це — не хліб, це — паска… Так вчителька сказала!
— Дурна твоя вчителька!.. Дурна, як сало без хліба…
З кухні до бабці обізвалась мама:
— Мамо, не кажіть так, бо це — вчителька…
— Яка вона вчителька, як вчить дітей хліба не їсти?
— Мамо, ну, їх так вчать: що Бога — нема…
— Хто їй сказав, що нема?
Я пригадав залізний аргумент з уроку Ганни Андріївни:
— Гагарін!
— Шо — Гагарін? Сказав — їй?
Я почув слизьке, але наполягав:
— Нє, бабцю, він всім сказав, коли прилетів, що ніякого Бога у космосі не бачив!
— Не бачив, кажеш? — бабця почапала до кухні, відхилила плат так різко, що за спиною закипіла пилюка у молочному промінні з вікна, але спинилась, повернулась і, присівши на розкладне крісло, сказала таким голосом, яким сварилась на тьотю Валю і на маму: — Шо він не бачив?
— Ну, він не бачив там Бога, він не бачив що Бог є, значить, Бога — нема!..
— Нє, Сашко, так не кажи… він не бачив, що Бог є, то не кажи, що Бог є… Але він не бачив, що Бога немає, — то не кажи, що його — нема! Не кажи!.. так…
Бабця тихо встала і пішла до кухні. У її словах була якась така правда, яка не залежала від мого бажання чи від слів Ганни Андріївни. І ще було соромно, що я паном лежав у ліжку, а вона сиділа напроти на самому краєчку крісла — якось похилено, обіпершись рукою на коліно.
Пройшло десять років, і я, студент фізмату, розповів про Бога і Гагаріна на семінарі з формальної логіки. Одним реченням:
— Оскільки Бога ніхто не бачив, то не можна говорити, що Бог є; оскільки ніхто не бачив, що Бога немає ніде, то не можна говорити, що Бога взагалі немає.
— Гарний приклад, — сказав нам викладач. — Десь читали?
— Ні, бабця колись сказала.
— Бабця у Вас — математик?
— Ні, у неї півтора року церковно-приходської школи.
— А розуму вистачить на колектив кафедри… Жива? — я кивнув головою та очима одразу, — поклоніться їй.
— Я би… але як ви не одпустите мене з вашої пари, то сьогодні вже не встигну кланятись, бо їхати — далеко…
— Отак старі люди виручають!.. Ідіть.
— І я побіг — на вокзал… Бо того року бабця жила у хаті одна.
Усі роз’їхались, а вона — чекала…
Уже й бабці Олі нема, і мені сьогодні майже стільки, як їй тоді було. І з роками вже поза логікою все більше переважує в душі та в голові оте її: «Ніхто не бачив, що Бога — нема…»,— не тільки зо страху своєї смерті, але й тому, щоб і вона десь була…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487779
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.03.2014
автор: Олександр Пахнющий