Ми, людство, чий незрілий плід?
Тут випадково чи навмисно?
Ми, як мурахи, на Землі,
Але, їй-право, не корисні,
Бо свій неоціненний дар –
Найбільший у живому – розум
Перетворили на радар
Для зла.
І стали в хибну позу
До неба, грунту, до води.
А значить, і самі до себе.
Наш геній стільки наплодив
Нещасть!
А нам ще більше треба.
В’єтнам, Ірак чи Карабах…
Глузд захворів.
Салюти смерті.
Ще й в’язне в пилки у зубах
Зелена мантія планети.
Землі вже зраджує терпець.
В житах круги малює космос,
Немов отямитись нас просить,
Бо межі очі напрямець
Він рубоне!
А може, й стронцій
З-за рогу вцілить у життя.
І не впізнає мертвим Сонце
Своє улюблене дитя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488073
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.03.2014
автор: Ніна Багата