Мама сказали… (новела)

Мені  50  і  я  зовсім  не  вмію  жити.
Я  жахлива  мама,  паскудна  дочка,  паршива  жінка,  що  на  старості  літ  нікому  не  буду  потрібна.  Я  дурна.  Так  сказала  моя  мама,  коли  в  пориві  жалю  і  гніву  я  назвала  її  винною  у  всіх  своїх  негараздах.
Було  ніби  недавно.
 -  Мамо,  чуєте,  Іван  мене  заміж  кличе.
-    Най  кличе.  Що  то  за  Іван  такий?  З  Косова?  Гуцул?  Має  хату  і  придане?  А,  ти  не  знаєш.  Поцілював,  каже,  що  любит,  бере  до  себе?  Роби  як  знаєш.
Не  минуло  й  року…
-  Мамо,  як  файно,  же  ви  приїхали!  Якраз  малий  щось  заслаб,  а  мені  на  роботу,  то  й  посидите  з  ним.
-  Посидите?  Не  буду  я  в  тійво  глуші  сидіти  і  тобі  не  дам.  Лишила  с  ми  саму  з  пияком,  і  сидиш  в  тійво  ямі.  Збирай  речі!  Бігом  кажу!  Іван?  Мені  в  с…ці  твій  Іван,  як  любит,  то  приїде  і  будете  коло  мене  жити.
Але  Іван  приїхати  не  міг,  принаймі  не  відразу.  А  Лесик  знав,  що  то  його  хресний  інколи  приїжджає,  і  до  себе  до  Косова  постійно  кличе.  Мама  сказала  не  розповідати  малому  хто  його  тато.  А  ще  сказала  йти  на  роботу,  малому  якось  ради  дадут.  Та  й  малий  такий  спокійний,  що  сам  по  собі  росте.
І  вже  через  рік  дежавю.
-  Мамо,  чуєте,  Іван  заміж  кличе.  
-  Та  вже  знаю-знаю.  Та  й  файно  є,  ти  дівка  молода,  чого  без  хлопа  сидіти  маєш.  До  Новгорода  з  собов  бере?  Ненадовго?  А  потім  в  Молдавію?  Ну  нє,  дорогенька.  В  ніяку  Молдавію.  Мене  туво  лишити?  Вже  Ніна  втікла  з  дому  зі  своїм  циркачем,  тепер  ще  й  ти  втікай.  Кому  ти  там  потрібна  будеш  з  однов  дитинов  на  руках,  а  з  другов  під  серцем?
І  ще  через  кілька...
-  Мамо,  каже  Іван,  що  зле  нам  в  купі  жити.  Мо  підем  окремо  з  дітьми?  Каже,  що  хоче  сам  газдувати,  а  не  Вас  слухати.
-  Ото  наволоч,  податками  забита!  Газдувати  він  хоче?  А  він  вміє?  Та  що  ви  варта  без  мене?  Тобі  лиш  би  з  хати  свиснути,  і  він  за  спідницєма  бабськими  заглядає.
     Недовго  втікав  Іван  з  хати,  аби  теща  не  юдила.  Спати  з  жінков  не  давала,  бо  все  їй  щось  треба  було  навіть  серед  ночі.  Навіть  сказати  по-хлопськи  щось  не  міг,  бо  баба  тут  газдині.  Не  довго…Привів  до  хати  дівку  з  пузом.  Признався…Навіть  не  вибачався..Лиш  запитав,  що  має  тепер  робити.  Так  і  пішов  з  миром  на  довгі  роки.  
       Потім  ще  був  художник.  Любив  до  безтями,  ревнував  до  кожного  слупа,  ходив  за  п`ятами  і  нікуди  не  пускав.Мама  сказала,  що  такого  нам  не  треба.
     А  мені  Міська  не  треба  було.  Робили  в  одній  бригаді  на  бураках,  влюбився  хлопчисько,  приїхав  за  мнов  до  хати  і  жити  просився.Я  гнала,  я  сварила,  я  втікала.  Він  ночував  на  порозі.  Мама  сказала,  що  хлопець  робітний,  такого  в  хаті  треба.  А  любов?  До  одного  місця  та  любов.  Молоде,  дурне.  А  в  мене  малі  діти,  поможе  витягнути.  Не  зле.  
Змовчала.  Стерпіла.  Дбала  за  Міськом,  а  він  за  мнов  і  хлопцями  моїми,  хоча  татом  вони  його  назвати  не  могли  через  малу  різницю  в  роках.
Виросли  сини  мої,  міцні  як  дубки,  але  різні,  як  птахи  перелітні.  Мала  надію  старшого,  добрішого  коло  себе  лишити,  а  того  урвиська  женити  десь  подалі.  Знала,  що  послухают,  і  невісточок  добрих  приведут.  Таких,  аби  мені  і  бабі  вгодили,  аби  слухали.
       Людина  планує,  а  Бог  керує…
   е  дав  мені  невістками  керувати  і  жити  їх  вчити.  
     Старшого,  мою  надію  на  добру  старість,забрала  невісточка  до  міста.  Геть  змінився  хлопець.  На  всьо  свою  думку  має.  Жіночку  слухає,  потакає.  Та  хай  вона  мудра  ,  і  добра,  і  газдиня  файна,  але  слова  мого  не  послухає,  бо  геть  чисто  всьо  знає.
       І  друга  файна  невісточка,  робітна.  Але  ніц  чоловікові  перечити  не  сміє.  Мовчит,  бідолаха,  сірники  скидає  щовечора,  маком  пороги  обсипає,  аби  зло  обходило  сторонами.  А  за  сином  золоті  верби  ростут,  нікого  не  слухає,  нам  з  бабов  рота  закриває.  Ото  синів  виростила!
А  баба  своє  далі  знає.    Мене  навчає,  що  маю  синові  говорити,  жінку  його  ганьбити,  жаль  в  ньому  викликати  і  вину.  Я  так  і  робила.  Сказала,  шо  ніколи  не  прощу  невістку  за  її  грішки,  що  ніколи  не  переступлю  порога  їхньої  хати,  а  там  мої  внуки…мої  кровиночки  ,  мої  сонечка…

       Скоро  Великдень.  Свято  щасливої  родини.  А  моя  родина  горошинками  покотилася  по  світу,  і  ніхто  вертати  до  мене  не  хоче.  Мама  сказала  на  то,  що  нам  і  так  не  зле  обидвом,  аби  хлопці  гроші  присилали.  А  там  най  мастят  собі  голову!
     Скоро  Великдень.    В  мені  кипить  лють,  заздрість  і  нелюбов  до  всіх  довкола.
Понесу  кошик  святити,  розділю  яйко  свячене  на  двоє  –  собі  і  мамі,  і  запах  тертого  хрону  вичавить  з  мене  гіркі  сльози.  І  вже  не  видно  буде,  чи  то  я  плачу,  чи  хрін  так  нагло  совість  випікає.  
А  потім  запитаю  в  мами  як  бути  далі…
Цікаво,  що  вона  скаже?

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488514
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.03.2014
автор: Оля Бреславська