Мені подобалось тут. Чесно, якщо раніше мені здавалось, що я не терплю це місце, що якнайшвидше хочу додому, то тепер це пройшло. Зараз вже звиклось, навіть пропало особливе бажання повертатись. І так мене вдома, певно, думками сотню разів похоронили. Що я маю тут? Далі собі живу, трапляються різні цікаві випадки в кабінетах і не тільки, поряд Ісус Богович, Брон, а віднедавна і Макс. Їсти не хочеться, так само як і пити. Тільки живи собі тут і все. Ніяких тобі переживань, що нема за що купити їжу, косметику, предмети гігієни – ти виглядаєш так, як виглядала б твоя душа.
Зі спокійною душею я пензлювала разом з Максом до шостого кабінету. Там на мене мало чекати ще одне випробування, а потім будуть ще і ще, допоки там не визначусь – назад в життя чи вперед в рай чи куди там заслужу. Ми йшли мовчки, нічого не обговорювали, та я і не хотіла. Зараз мене влаштовує абсолютно усе, що відбувається. Все так, як і має бути.
Перед нами двері шостого кабінету, я поглянула на безініціативне обличчя Макса, і сказала:
- Туди я піду сама. Ти стій тут, охороняй місцевість поблизу. Довіряю тобі. Бувай!
- Ти точно підеш сама? Може, не варто ризикувати?
- Максе, не хвилюйся, все буде гаразд! – і штовхнула двері, зачинивши їх потім за собою.
Переді мною постало дощове незнайоме місто. На мені були жовтий плащ та зелений шарф. Очевидно, я одягнена в сукню, бо ж ноги були в капронових колготах і в чорних чобітках. Було досить прохолодно, але не знаю, яка зараз пора року. Може, кінець літа чи початок осені, а може, зараз весна. От лише де я зараз?
Розглянувшись і прислухавшись, я помітила, що стою на якійсь площі, яку очолює пам’ятник Леніну, будівлі тут неактуально радянські, люди говорять російською мовою і занадто вже різкими інтонаціями. Тепер в мене два варіанти: або я зараз на східній Україні, або десь в Росії. Думається мені, що скоріш за все це таки Україна.
Поки я розглядалась тут, до мене підійшов чоловік з явною зайвою вагою, бандитським обличчям і практично лисою головою. Одягнений він був у чорну шкіряну куртку, з-під неї виглядав темно-синій светр. На товстеньких руках – золоті персні-печатки, а на вказівному пальці правої руки татуювання – хрест. З ким я маю справу? Зі «зеком»? Мабуть…
- Прівєт, ти давно уже мєня ждьош? Здєсь ну такіє пробкі, ізвіні мєня.
- Та ні, не дуже давно.
- Ну тагда харашо, пашлі к машинє, єдєм ка мнє, как раз жена сєводня на работє, удачьна ти са сваєво Львова прієхала.
- Ну веди! – сказала я і подумала, що мені, здається, гаплик.
Згадуй, згадуй, згадуй! Хто цей дивний чоловік? Де ви познайомились? Якого милого ти приперлась зі Львова сюди? Ще й до одруженого мужика сумнівної зовнішності та поведінки, який, очевидно, зраджує дружині. Стоп, а чого це я їду до нього, коли його дружина «на работє»? Точно гаплик мені. Зґвалтує і не пам’ятатиме, як мене звати. Чоловік провів мене до шикарного чорного авто, як джентльмен, відчинив мені двері, а вже потім сів за кермо сам. Дивно, дуже дивно.
Ми їхали досить швидко крізь уже майже нічне місто, в автівці грав якийсь шансон, що мене, звісно, обурювало – ну не терплю такою тюремної музики, хоч вбий.
- Ну што, Ірачька, как твая работа, как кол-центр, как «Viasat»? Держитса? Многа злих абанєнтов звоніт?
Отут-то до мене і дійшло, хто це такий. Це той Антон, абонент «Viasat»у, який мені надзвонював і кликав в гості, в Єнакієве. На батьківщину Віктора Федоровича. Антон цей був членом «Партії регіонів» і «шишкою» в тому Єнакієве, спочатку розповідав, що розлучений, а потім визнав, що дружина і син живуть з ним, що він одружений і взагалі. Я припинила спілкування з ним з очевидних причин, а зараз, певно, відбувається те, що могло би статись, якби я ми надалі контактували. Не розумію, що тут змінювати, бо ж і так я цього не допустила. Це що, якийсь німецький гумор від Ісуса Боговича? Німецький тому, що дивний і не завжди зрозумілий. Проте жартівнику ж завжди весело і смішно з власних жартів. Не розумію, що від мене вимагається, що тут виправляти і взагалі. Ніби в тупику. Якщо я все зробила правильно, не допустила нічого поганого, значить… Значить неправильно зробив він! Логіка залізна! Значить треба зробити так, аби він нарешті став чесною людиною, що не чудив ні в політиці, ні в сім’ї. Але як? Він нізащо не покине свою прекрасну роботу, нізащо не змінить стилю свого життя. Хіба що…
В моїй голові виник план. Геніальний чи ні – побачимо. Отож я поводилась так, ніби все саме так і має бути. Говорила солодкаво-ніжним голоском, «стріляла» поглядом, сміялась з його абсолютно несмішних жартів. Коротше – поводилась так, ніби Антон – це сенс всіх-всіх-всіх життів на світі. І він, здається, вірив. Настільки вірив, що…
Що не помітив, на якій швидкості їде, що попереду – якийсь бус, а також світлофор, на якому світилось «червоне»... Я підняла голову, все відбувалось, ніби в кіно, наче секунда тривала більше хвилини, наче переді мною – німе кіно, що складається з багатьох кадрів. Розбиті вщент авто і бус, закривавлене тіло Антона, купа людей, голоси, крики, звуки… Добре, що я була пристебнута. Якби не ремінб безпеки, певно, я була б як оце круте розбите тіло, бо по-іншому не скажеш. Все змішалось в якусь дифузію відчуттів і не сприймалось водночас, а лише частинами. Треба виходити зі стану шоку, ану отямся! – гаркнула собі сама в думках.
Коли все нарешті почалось сприйматись так, як має бути, перше, що я зробила – крадькома вийлізла з машини. Треба було зробити так, щоб мене не зауважили. Наскільки я зрозуміла, мене тут дійсно НІХТО не бачив, певно, сила думки мене врятувала. Отож я вилізла з автівки, міліція вже була на місці, тому потреби викликати їх не було. Швидку хтось точно викличе. Потім вирішила перевірити, чи згинаються руки, ноги – все гаразд. Нічого не зламала, певно, будуть лише синці. Все добре. Треба вставати і йти звідси. Треба здійснювати план. Звісно, в ньому не було цього, але від того ніхто не застрахований. Мені було абсолютно непотрібно це, і фліртуючи, мала на меті хіба добре зіграти роль закоханої ідіотки.
Роззирнулась навкруги. Не маю ні найменшого поняття, де я. Вирішила порозпитувати, як добратись до проспекту N. Передусім треба якнайшвидше йти геть з місця ДТП, для чого тут світитись? Вийшовши на якусь іншу вулицю, почала нарешті розпитувати. Ясна річ, коли я говорила українською, на мене дивились косо і оминали. Треба було перейти на російську, зробивши це, запитала в якоїсь дівчини і вона мені підказала номер маршруту і де на нього можна сісти.
Я вже в Єнакієве, що не є погано. Отож неспішними кроками прямую собі на зупинку, мугикаючи одну з улюблених пісень. «Твій ангел блукав в моїх снах… Та сніг не розтане в руках твоїх.. Усмішка зникає в імлі… Засну у чужому теплі… В чужоооому теплі…». Холодне Сонце не буває недоречним, то вже інфа 100%. Усміхнулась сама собі, і ніби забула, що я – не на землі, а в кабінеті. Просто ходити по місту – як мені цього бракувало! Дощове місто повтирало сльози, небо стало майже безхмарним, з-за горизонту сонце дарувало останні промені. Я сіла в автобус і просто насолоджувалась простим смертним життям
Дорога не була дуже довгою, отож я вийшла на потрібній зупинці. Потім без труднощів знайшла будинок Антона, а в ньому і квартиру. «Сенс всіх життів» якось розповідав мені, де його дружина ховає ключі – у шафі, що стоїть в коридорі. У ній є кілька полиць, а на одній із них – їхнє взуття. В одному з жіночих чобітків має бути ключ. Знову ж таки, без труднощів знайшовши його, сміливо відчинила квартиру і увійшла всередину.
Квартира була величезною з височезними стелями. Інтер’єр вражав неймовірною розкішшю та новизною. На стінах красувались картини у позолочених рамках, було багато різних деталей, які неймовірно доповнювали одна одну, але зараз не про це. В мене не було часу розглядати все це. Я знайшла його кімнату-кабінет і почала шукати. Десь повинен бути на нього компромат! І тут я знайшла окрему коробку з паперами в одній із тумбочок. В Антона є своє підприємство? Він нічого не казав. Судячи з того, які неймовірно великі суми там вказані, це – чорна бухгалтерія. Меблі, золоті прикраси, а тут взагалі музейні експонати – і неймовірно круглі числа. Стовідсотково тут щось не так.
Переривши весь кабінет я знайшла достатньо «матеріалів» на Антона, щоб засадити його років так на десять мінімум. Мій план такий – здати це все прокуратурі, написати записку дружині Антона, в якій вказати, що засадила Антона за ґрати і чому, що все його майно залишиться їй, щоб вона це все продала, розлучилась з ним і переїхала. Вона варта кращого, аніж Антон. Заслуговує на те, щоб бути коханою і потрібною, на вірність і щирість. Поки вона тут і з ним, нічого не зміниться. Антон зраджуватиме, брехатиме, вестиме бандитський спосіб життя, а так…
Отож я подзвонила в прокуратуру і анонімно повідомила про наявність доказів злочинів Антона Ф. Вони сказали, що через годину будуть тут і проведуть розшук, а я повідомила, що всі папери будуть на столі і поклала трубку. Потім знайшла аркуш паперу, написала на ньому послання дружині, і якнайшвидше почала втікати з квартири. Спустилась вниз, кинула у відповідну поштову скриньку лист і пішла відчиняти двері, аби вийти з під’їзду. Натомість я опинилась не в Єнакієве, а в коридорі Чистилища…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489690
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.04.2014
автор: Оксана Сова