Ми з Браяном ішли Бо Ісуса Боговича якимись заплутаними коридорами. Я обдумував майбутні концерти, а потім згадав, що, певно, зараз дістану за непослух, і мені стало зовсім сумно. Що ж мені зараз казати? Я поганий. Ну а що ж іще тут скажеш? Але ж я не спеціально! І взагалі, я навіть молився, чого не робив уже дуууже давно. А ще я пережив стрес – а ви спробуйте бути викликаним духом! Вдруге вмрете!
Заспокоював себе отак в думках і заспокоював, а Браян на мене так глянув, скептично-презирливо так, ніби крізь мене сто мільйонів дірок просвердлив поглядом і від мене залишились самі виразки душі. Ми підійшли до величезних дверей, Браян їх штовхнув і я побачив себе. Переді мною було гігантське дзеркало у золотій рамі. О Боженько, це я? Та не може бути! Фу, я був бридким самому собі, жирне волосся, що тирчить куди йому заманеться, жахливий брудний одяг, скоріше лахміття навіть, аніж одяг, а на ногах білі тапочки. Логічно, що мрець носить білі тапочки, як я зразу не здогадався, у що я взутий! Браян потягнув мене за собою, а в його погляді читалась насмішка. Що він собі дозволяє? Я, геніальний композитор, є об’єктом насмішники якогось нещасного янгола! Проте я покірно попрямував за янголом.
Біля дзеркала були дві арки. Ми пішли крізь ту, що зліва. Дивне приміщення, дуже дивне. Купа дивних квітів у горщиках, надто яскраве освітлення, енна кількість стелажів з якимись книжечками – мені тут було некомфортно, неприємно і взагалі. А потім я побачив Його – Ісуса Боговича. Він був зовсім іншим, аніж я уявляв. Мені здавалось, він має бути надто серйозним, надто високим, надто кремезним, як на звичайну людину. А це був звичайний молодий чоловік приємної зовнішності, з довгим доглянутим волоссям, одягнений у якийсь костюм, певно, новішої моди, аніж бачив я за життя.
- Ну що ж, от ми і побачились з тобою особисто, геніальний ти наш. Як ти там собі думав? «Надто геніальний, аби бути об’єктом насмішки якогось там янгола»? Та ж не ускладнюй вже собі життя тут, хіба за життя мало натворив?
- Ісусе Боговичу, вибачте! Я не…
- Ти нарешті змінишся? – увірвав мене Ісус Богович. – Що тобі треба, щоб змінитись? Персональне пекло? Якими методами тебе виховувати? Ти усвідомлюєш, що якщо нічого не зміниться, то ти назавжди потрапиш в пекло, так і не зустрівшись з Іриною? Ти хочеш цього?
- Як мені виправитись? Підкажіть, будь ласка. Я хочу стати кращим!
- Що, серйозно? – я таки не помилявся, він надто серйозний, як на людину. – Ти свідомий того, що якщо ти не змінишся цього разу, то назавжди горітимеш в пеклі? Це твій останній шанс. Не прокукурікай його!
- Добре, обіцяю! – зітхнув я з полегшенням.
- А взагалі ти хлопець непоганий, скажу тобі, ти б ще мозги трохи мав, а не тільки талант, то ж ціни б тобі не було! Ну але що поробиш, то ж твій вибір. Ми з Батьком не даруємо людям якусь долю конкретну, вони собі самі обирають шлях, а ти був поганим мандрівником. То хоч тут, може, станеш нормальним. Все, Браяне, веди його сам знаєш куди. Так, як ми і домовлялись. Бувай здоровий, Моцарте!
Мій янгол вів мене кудись назад. Ми йшли і йшли, очевидно, повертались до дверей кабінетів. Певно, в одному із них настане момент істини. Мені ніби і страшно, але, думаю, я здатен бути хорошим, а не тільки композитором.
…………………………………………………………………………………
Я вийшла з дверей під’їзду прямо у коридор Чистилища. Біля них стояв Макс, живіший за те тіло, яке було тут напередодні. Відчуття, наче пройшло кілька днів, перш ніж я сюди повернулась. Час тут вимірюється якось не так, як на землі, тому точно сказати не можна, скільки мене не було.
Виснаженість після останньої «операції» підкошувала ноги і вперше за весь час я хотіла спати. Скільки всього тут було – ніколи спати не хотіла, а тут раптом прорвало.
- Максеее, де тут лавочка? Мені потрібна лавочка, я буду спати! Поклади мене спати!...
Тіло стало надто важким, аби тримати його на ногах. Очі від втоми заплющувались і не хотіли розплющуватись. Я відчула, що зараз засну, а потім – як мене з легкістю підняли, мабуть, дуже сильні руки янгола, а після цього – м’яку поверхню під тілом. Надм’яка лавочка, Макс… Я поринала у сон…
Переді мною постало чорно-біле місто. Місто, переповнене людьми та негативною енергетикою. Ніби один із фільмів про війну. Я літаю над цими людьми, а поряд ще десятки таких ще як і я – привидів. Люди плачуть, чоловіки носять труни, грає похоронна музика, а на сцені виголошують промови якісь люди. Все тут дуже дивно. Надто дивний сон.
З того всього я вирішила полетіти до одного з привидів, розпитати, що тут відбувається. При розмові виявилось, що ми зараз в Києві, на Євромайдані, в Україні відбувається суцільний переворот, вбивають людей, а цей привид – один із вбитих через ВЕЛЬМИШАНОВНОГО пана Януковича. А я все пропустила. Чи не пропустила? Це сон чи реальність? Мені ставало страшно. Я не хочу бачити цей сон. Хочу додому, аби переконатись, що там все гаразд і що це – просто витівки мого мозку.
Я прокинулась від того, що Макс і Брон разом трясли мною. Видно, довго спала, якщо таку метушню тут затіяли. Все моє обличчя було залите слізьми, певно, сон був надто реалістичним, надто негативним, аби не викликати таких емоцій.
- Ірино, – сказав Брон, – те, що ти щойно бачила – реальність. Не можу зрозуміти, чому тобі раптом спати захотілось. Чому ти захотіла побачити, що відбувається на землі?
- Як реальність? Невже вбивають? Та я не хотіла…
- Вбивають… – підтвердив Брон. – І ми, на жаль, нічого не можемо зробити, зараз Ісус Богович, думаю, намагається якось заладнати це питання. Тут намагаються це замовчувати. Ти не мала цього знати. Ще трошки – і ти зможеш повернутись на землю.
- Робіть щось! Робіть, як ви можете замовчувати! – я знову почала плакати. Яке там повернутись на землю… Стоп! Повернутись на землю? – Повернутись на землю? - озвучила свою думку я. – Невже це реально? Думала, назавжди тут застрягла!
- Останнє випробування, - сказав Макс. – Але перед тим заспокоїтись! Інакше нічого не вийде. Це буде одне із найскладніших твоїх випробувань.
- Зараз заспокоюсь, все буде добре, я справлюсь!
- Тобі у ці двері. Успіху!
Радісно штовхнувши двері, я побачила…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489691
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.04.2014
автор: Оксана Сова